Криниця на сім голосів

6

Олена майже не спала.

Щоразу, коли заплющувала очі, бачила батька біля груші. Його темне пальто, знайому поставу, руки в кишенях. Він виглядав саме так, як у день, коли його поховали. Тільки обличчя було молодшим.

Вона пам'ятала батька не надто добре. Він помер, коли їй було двадцять. Після інфаркту. Лікарі сказали, що серце не витримало. Мати тоді довго не могла оговтатися, але про нього говорила мало.

Тепер Олена починала розуміти чому.

Вранці вона зателефонувала тітці Марії.

— Мені потрібна ваша допомога.

— Що сталося?

— Я хочу знайти могилу Марти.

На тому кінці запала тиша.

— Навіщо?

— Бо не вірю, що батько поховав її біля криниці.

— А де ж іще?

— Ви казали, що були на похороні. Отже, має бути могила.

— Є.

— Тоді покажіть мені її.

Марія довго мовчала.

— Добре. Але спершу зайдемо до церкви.
Сільський цвинтар був невеликий. Старі хрести нахилилися, на деяких уже не можна було прочитати імен. За огорожею росли дикі сливи, а між могилами проклали вузькі стежки, якими ходили тільки ті, хто ще пам'ятав, де поховані їхні родичі.

Марія вела Олену до дальнього кута.

— Тут.

На могилі стояв маленький кам'яний хрест. На ньому було викарбувано:

**Марта Гнатюк.

1994 рік.**

Олена присіла й торкнулася холодного каменю.

— Ви впевнені, що тут вона?

— Я була на похороні, кажу тобі.

— А хто копав могилу?

Марія відвела погляд.

— Петро.

— Сам?

— Сам.

Олена повільно підвелася.

— А ви бачили труну?

Сусідка не відповіла.

— Тітко Маріє?

— Ні.

— Тоді звідки ви знаєте, що там похована дитина?

Марія зітхнула.

— Твій батько сказав.

Олена подивилася на хрест.

— Тобто ми навіть не знаємо, чи є тут хтось.

— Не треба так говорити.

— А як треба? Ми дванадцять років ходили на могилу до людини, якої, можливо, тут ніколи не було?

Марія перехрестилася.

— Я ж казала, що твоя родина була непроста.

— Це ви ще м'яко висловилися.

У церкві їх зустрів отець Миколай.

Він був невисоким, худорлявим чоловіком років сімдесяти, з густими білими бровами й таким поглядом, ніби давно знав про людство все найгірше, але все ще сподівався на краще.

Олена розповіла йому про криницю, голоси й батька.

Священник слухав мовчки.

Коли вона закінчила, він зняв окуляри.

— Галина таки не втрималася.

— Ви знали?

— Знав, що вона ходить до криниці. Просив її припинити.

— Чому?

— Бо там немає душ, Олено.

Вона здивувалася.

— Але ж голоси…

— Голос — це ще не душа. Пам'ять теж може говорити. Страх може говорити. А іноді й те, що людина сама собі не хоче зізнатися.
— Ви хочете сказати, що все це вигадка?

— Ні. Я хочу сказати, що не все, що відповідає тобі з темряви, є тим, за кого себе видає.

Він підвівся й підійшов до старої шафи. Дістав звідти товсту книгу в темній палітурці.

— У церковному архіві є запис про цю криницю. Ще з часів мого попередника. Тут написано, що її закопували тричі.

— І щоразу вона з'являлася знову?

— Ні. Щоразу хтось із тих, хто закопував, зникав.

Олена мовчала.

Священник перегорнув кілька сторінок.

— У 1891 році в селі померла родина мельника. Усі семеро. Їх знайшли в хаті, але наймолодшої дитини серед них не було. Тоді й почали говорити про сім голосів.

— А до того?

— До того криниця була звичайною.

Він подивився на неї поверх окулярів.

— Принаймні так вважали.

Додому Олена повернулася вже після обіду.

У хаті було холодно. Вона розпалила піч, поставила чайник і знову розгорнула мамин зошит.

Тепер вона шукала згадку про 1891 рік.

Знайшла.

На одній зі сторінок мати записала:

«Сім душ не було. Була одна, яка навчилася говорити сімома голосами».

Олена перечитала фразу.

Нижче стояла інша:

«Не можна віддавати криниці ім'я того, кого любиш. Бо вона навчиться кликати ним».

Вона повільно відклала зошит.

На подвір'ї щось дзенькнуло.

Олена підійшла до вікна.

Біля криниці стояв батько.

Тепер він тримав у руках дитячу лопатку.

Він дивився на неї й усміхався.

— Доню, — сказав він, хоча Олена була зачинена в хаті. — Ти ж хочеш знати, де насправді похована Марта?

Вона не відповіла.

— Тоді подивися під старою грушею.

Він підняв лопатку й указав на землю біля коріння.

Потім додав:

— Тільки копай обережно. Там не одна дитина.

Олена відступила від вікна.

А за її спиною хтось тихо промовив:

— Не вір йому.

Вона обернулася.

На стільці біля печі сиділа маленька дівчинка в білій сорочці.

Марта.

Тільки тепер у неї було обличчя Олени.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше