Криниця на сім голосів

5

Тітка Марія стояла посеред кухні й дивилася на двері так, ніби за ними чекала сама смерть. Ліхтар лежав на підлозі, його скло тріснуло, але полум'я ще не згасло.

Олена повільно підвелася.

— Це справді він?

— Не відчиняй.

— Маріє, це мій батько?

— Я сказала — не відчиняй!

З-за дверей знову долинув чоловічий голос:

— Маріє, ти ще жива? А я думав, тебе вже давно земля забрала.

Сусідка зблідла.

— Нахаба, — прошепотіла вона.

Олена здивовано глянула на неї.

— Ви його знаєте?

— На жаль, довше, ніж хотіла б.

Голос за дверима засміявся.

— Галю клич. Я до неї прийшов.

— Мама померла, — сказала Олена.

За дверима запала тиша.

Потім чоловік відповів:

— Знаю, доню. Я її вже бачив.

Олена відчула, як щось холодне торкнулося її потилиці.

— Де бачив?

— Там, де вона мене залишила.

Марія перехрестилася.

— Мовчи, Оленко.

— Тату? — вирвалося в Олени.

Сусідка схопила її за зап'ястя.

— Не називай його так!

Але було пізно.

За дверима хтось тричі постукав.

— От тепер, доню, ми й поговоримо.

Коли нарешті розвиднілося, біля дверей нікого не було.

Олена відчинила їх лише після того, як тітка Марія тричі обійшла хату з молитвою. На порозі лежала стара чоловіча обручка.

Олена впізнала її.

Батько носив її до останнього дня.

Вона підняла прикрасу й поклала на долоню.

— Він справді помер?

Марія втомлено сіла на лаву.

— Звісно, помер. Я сама була на похороні.

— Тоді як він може говорити?

— А ти досі думаєш, що криниця працює за правилами людського світу?

Олена не відповіла.

— Твій батько, Петро, був людиною непростою. Впертий, гордий, язик гострий, як коса. Твоя мама його любила, хоча я досі не розумію, за що.

— Вони сварилися?

— Як усі подружжя. Тільки в них сварки були з наслідками.

Марія помовчала, підбираючи слова.

— Коли народилися ви з Мартою, Петро не хотів другої дитини.

— Чому?

— Грошей не було. Він тоді працював на фермі, зарплату затримували, а в хаті й так було порожньо. Коли лікар сказав, що одна дівчинка померла, Петро зітхнув із полегшенням.

Олена відчула, як стиснулися щелепи.

— Мама знала?

— Звісно. Вона тоді вперше в житті його вдарила.

— І що було далі?

— А далі він відніс Марту ховати. Тільки до церкви не дійшов.

Олена підняла голову.

— Що?

Марія опустила очі.

— Він сказав, що поховав її біля старої криниці. Сам. Уночі.

Олена відчула, як кімната попливла перед очима.

— Навіщо?

— Бо не хотів, щоб люди знали, що народилися дві дитини. Боявся, що сільські почнуть говорити, що то поганий знак. А ще… — Марія замовкла.

— Ще що?

— Він сказав твоїй мамі, що Марта не була схожа на дитину.

Олена довго мовчала.

— Як це?

— Казав, що вона дивилася на нього відкритими очима. І що в тих очах було щось таке, чого він не міг пояснити.

— Дитина ж могла просто не померти.

— Могла, — тихо сказала Марія. — Але твій батько стверджував, що вона не дихала. А коли він поклав її в землю, почув, як вона засміялася.

Олена не могла більше сидіти в хаті.

Вона вийшла надвір, пройшла через сад і зупинилася біля груші.

Криниця була на місці.

День стояв ясний, холодний. На траві блищала роса. Здавалося, нічого страшного тут не могло статися.

— Марто?

Відповіді не було.

Олена нахилилася над кам'яним обідком.

— Я хочу знати правду.

Вода була нерухома.

— Марто, я знаю, що ти чуєш.

На поверхні з'явилося коло.

Потім друге.

І з глибини долинув дитячий голос:

— Він знову приходив?

— Так.

— Не слухай його.

— Чому?

— Він бреше.

Олена стиснула край каменю.

— Він мій батько.

— Він був твоїм батьком.

— А зараз?

Марта довго мовчала.

— Зараз він хоче, щоб ти його впустила.

— Куди?

— Сюди.

Олена подивилася на темну воду.

— А ти?

— Я хочу додому.

— Марто, ти ж казала, що не пам'ятаєш, що сталося.

— Я пам'ятаю маму. Пам'ятаю її руки. Пам'ятаю, як вона співала. Але не пам'ятаю, хто поклав мене в землю.

Олена відчула, як у неї тремтять пальці.

— Батько поховав тебе біля криниці.

Вода здригнулася.

Дитячий голос став тихішим.

— То він мене й знайшов.

— Що?

— Я не була сама. Там уже хтось жив.

Знизу почувся глухий стукіт.

Один раз.

Другий.

Третій.

Олена відступила.

— Хто?

Марта не відповіла.

Натомість з води пролунав голос матері:

— Оленко, відійди від криниці.

Цього разу голос був слабкий, майже беззвучний.

— Мамо?

— Не слухай Марти.

Олена завмерла.

— Чому?

— Бо вона не пам'ятає, хто вона.

Потім вода спокійно розгладилася.

Того вечора Олена знову відкрила мамин зошит.

Вона знайшла сторінку, якої раніше не помічала. Вона була приклеєна до попередньої тонким шаром старого паперу.

На ній було написано:

«Перший голос — той, хто помер від води.

Другий — той, хто помер далеко від дому.

Третій — той, хто не встиг попрощатися.

Четвертий — ненароджена дитина.

П'ятий — той, кого ніхто не оплакав.

Шостий — той, хто забрав чужу смерть.

Сьомий — той, хто ще має вибір».

Олена перечитала останній рядок.

Потім помітила напис унизу сторінки.

«Не всі голоси належать померлим. Іноді криниця повторює те, що хоче почути живий».

Вона відклала зошит.

Тепер усе виглядало інакше.

Можливо, Марта справді була її сестрою. Можливо, батько поховав її біля криниці. Можливо, мати роками приносила їй воду, бо не могла змиритися з втратою.

Але хто тоді говорив її голосом?

І чому батько називав матір так, ніби вона досі була поруч?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше