У дитячій кімнаті давно ніхто не жив.
Мати зберегла там старе ліжко, шафу з облупленою фарбою і письмовий стіл, за яким Олена колись виводила перші літери. На стіні досі висів календар за 2008 рік. Мати, мабуть, збиралася його зняти, але так і не дійшла до цього.
Олена зайшла до кімнати з чашкою кави.
Коробку вона пам'ятала. Невелика, дерев'яна, з металевими кутами. Колись там зберігалися її перші черевички, дитячі малюнки й фотографії. Мати не дозволяла нічого викидати, бо, за її словами, «колись усе це буде цікаво».
Олена не раз жартувала, що коли помре, її поховають разом із коробками.
Тепер було не до жартів.
Вона присіла біля ліжка й потягнула коробку за ручку. Та застрягла. Довелося відсунути ліжко й витягти її обома руками.
Кришка піддалася не відразу.
Усередині лежали пожовклі пелюшки, маленька в'язана шапочка, фотографії й кілька листів, перев'язаних червоною стрічкою.
Олена почала перебирати речі.
На одній фотографії вона була немовлям. Мати тримала її на руках, а поруч стояв батько. Він усміхався, хоча на всіх інших світлинах мав звичний суворий вираз обличчя.
На звороті було написано:
«Оленці. Нашій меншій дівчинці. 1994 рік».
Олена перевернула фотографію.
Меншій?
Вона довго дивилася на ці два слова, а потім узяла листи.
Перший був адресований матері. Почерк вона впізнала відразу — бабусин.
«Галю, я тебе прошу, не роби цього. Дитина вже має своє місце. Ти не можеш змінити те, що сталося. Криниця не повертає тих, кого забрала. Вона лише дає їм голос».
Другий лист був коротший.
«Ти обіцяла, що більше не підеш туди. Якщо знову почнеш приносити воду, вона звикне до тебе. А потім попросить більше».
Олена поклала листи на підлогу.
Під ними лежав маленький конверт із написом: «Для Оленки. Коли буде готова».
Вона відкрила його.
Усередині був один аркуш.
«Доню, якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає, а криниця знову почала кликати. Я хотіла розповісти тобі все, але боялася, що ти не зможеш жити спокійно. Можливо, я була неправа.
Ти народилася не одна.
Твоя сестра була старшою на одинадцять хвилин. Її назвали Мартою. Вона прожила лише кілька годин. Я тримала її на руках, співала їй колискову, а потім віддала батькові, щоб він відніс її до церкви.
Але наступної ночі я почула її плач із криниці.
Я не знаю, чому вона там опинилася. Не знаю, що саме сталося з тією водою. Знаю лише, що коли вперше прийшла туди, вона попросила мене не залишати її саму.
Я не могла відмовити.
Щороку я приносила їй воду. Спочатку вона просила лише посидіти поруч. Потім почала розповідати про сни, яких ніколи не бачила, про людей, яких ніколи не зустрічала. А останніми роками вона питала про тебе.
Марта хотіла побачити сестру.
Я просила її почекати, поки ти повернешся. Тепер вона знає, що ти вдома.
Оленко, пробач мені. Я не змогла навчити тебе жити з цією таємницею. Але прошу: не віддавай їй свого імені. І не обіцяй того, чого не зможеш виконати.
Твоя мама».
Олена перечитала лист.
Потім ще раз.
Вона не плакала. Сльози чомусь не приходили. Натомість у голові крутилася одна думка: мати знала, що колись це станеться.
Вона знала, що Олена повернеться.
І знала, що криниця покличе.
Олена склала лист і поклала його в конверт.
— Чому ж ти мені не сказала, мамо?
За вікном хтось постукав у шибку.
Олена підняла голову.
На підвіконні сиділа сорока.
Птах дивився на неї одним оком, нахиливши голову. Потім каркнув і полетів до груші.
Олена підійшла до вікна.
Біля криниці стояла маленька дівчинка.
На ній була біла сорочечка, а волосся спадало на плечі двома темними пасмами. Вона стояла босоніж на мокрій землі й тримала в руках таку саму білу рукавичку, яку Олена знайшла вчора.
Дівчинка підняла голову.
Вони подивилися одна на одну.
Олена впізнала її.
Не за обличчям. Вона ніколи не бачила фотографій Марти. Але впізнала так, як упізнають рідну людину в натовпі, навіть коли не знають, що саме шукають.
Дівчинка усміхнулася.
— Ти знайшла мої речі.
Олена відчинила вікно.
— Марто?
Дівчинка кивнула.
— А ти гарна.
Олена мимоволі усміхнулася.
— Дякую. Ти теж.
— Я знаю. Мама казала.
Дівчинка подивилася на хату.
— А вона де?
Олена опустила очі.
— Мама померла, Марто.
Дівчинка трохи подумала.
— Я знаю. Вона приходила попрощатися.
— Коли?
— Коли ти ще їхала сюди. Вона сказала, що тепер я зможу побачити тебе.
Олена міцніше вхопилася за підвіконня.
— Марто, чому ти в криниці?
Дівчинка подивилася на воду.
— Бо я там прокинулася.
— Ти пам'ятаєш, що сталося?
— Ні. Я пам'ятаю тільки мамині руки. І як вона співала.
Вона помовчала.
— А потім стало темно. Дуже довго було темно.
— Ти хочеш звідти вийти?
Марта підняла на неї очі.
— А можна?
Олена не відповіла.
Вона раптом згадала останні слова материного листа.
Не обіцяй того, чого не зможеш виконати.
— Я не знаю, — сказала вона чесно.
Марта кивнула, наче саме такої відповіді й чекала.
— Тоді я зачекаю.
Вона розвернулася й пішла до криниці.
— Марто! — покликала Олена.
Дівчинка озирнулася.
— Що?
— Ти можеш приходити вдень?
Марта засміялася.
— Я й так приходжу, коли ти дивишся.
І зникла.
Того вечора Олена знову зустрілася з тіткою Марією.
Сусідка прийшла сама, без борщу й без яблук. У руках вона тримала старий ліхтар.
— Ти знайшла лист? — запитала вона.
Олена кивнула.
— Ви знали?
— Знала.
— Чому ніхто не сказав?
— Бо твоя мама просила мовчати.
— А бабуся?
Марія сіла на лаву біля печі.