1

У селі Вербівці було три речі, про які не заведено було говорити після заходу сонця: про старий цвинтар за яром, про хату покійного мельника і про криницю біля покинутої садиби Гнатюків.

Цвинтар був звичайний. Там ховали людей, ставили хрести, садили барвінок і час від часу сварилися через межі могил. Хата мельника давно похилилася, а вікна її позаростали павутинням. Ніхто не знав, чому вона досі стоїть, адже навіть найвпертіші господарі давно б розібрали таку будівлю на дрова.

А от криниця була іншою справою.

Вона стояла під старою грушею, обкладена темним каменем. Дерев'яний журавель давно зламався, відро згнило, а вода в ній залишалася чистою, навіть у найспекотніше літо. Кажуть, колись її викопав перший Гнатюк, коли ще сам був молодим і мав усіх зубів більше, ніж боргів.

Відтоді криниця пережила пожежу, дві війни, голод, колективізацію і три покоління Гнатюків. Самого роду давно не лишилося, але криниця стояла.

Старі люди казали, що вона має сім голосів.

Перший голос належав тому, хто помер від води.

Другий — тому, хто помер далеко від дому.

Третій — тому, хто пішов із життя, не попрощавшись.

Четвертий — дитині, яка так і не побачила світу.

П'ятий — тому, кого ніхто не оплакав.

Шостий — тому, хто помер із таємницею.

А сьомий…

Про сьомий голос ніхто не хотів говорити.

Правило було просте: після заходу сонця до криниці не підходити. Воду з неї не брати. У неї не заглядати. А якщо почуєш, що хтось кличе тебе на ім'я, — йди геть і не озирайся.

Особливо якщо голос належить людині, яку ти давно поховав.

Утім, молодь у Вербівцях вважала ці історії дурницями. Старі завжди щось вигадують, аби мати привід сварити дітей. Та й криниця, зрештою, була звичайною ямою з водою. Хоча один хлопець, який якось зазирнув у неї вночі, після того три дні не міг говорити. А на четвертий раптом почав називати всіх сусідів іменами їхніх померлих родичів.

Але то, мабуть, від горілки.

Принаймні так вирішили в сільраді.

До Вербівців Олена повернулася наприкінці жовтня.

Їй було тридцять два. Вона не була заміжня, дітей не мала й останні сім років прожила в Києві. Працювала в аптеці, винаймала квартиру, двічі змінювала роботу й одного разу мало не вийшла заміж за чоловіка, який виявився одруженим. Загалом, життя в неї було цілком міське, з усіма належними розчаруваннями.

Мати померла навесні.

Олена не встигла приїхати.

Вона була на роботі, коли зателефонувала сусідка й сказала, що мамі стало зле. Швидка приїхала за двадцять хвилин, але нічого вже не вдіяла. Поховали матір наступного дня. Олена приїхала ввечері, коли на могилі вже лежали свіжі квіти, а сусіди розійшлися по домівках.

Вона довго стояла біля хреста, дивилася на фотографію й не могла зрозуміти, чому мама на ній усміхається.

Востаннє вони говорили за три дні до смерті.

Мама питала, чи Олена їсть нормально, чи не мерзне, чи не знайшла собі порядного чоловіка. Олена відповідала коротко, поспішала, обіцяла приїхати на вихідних.

Вихідні настали без неї.

Тепер вона приїхала забрати речі й продати хату. Залишатися у Вербівцях не збиралася. Тут усе нагадувало про маму, а деякі спогади краще тримати на відстані.

У перший вечір вона розбирала шафу. Серед старих рушників, фотографій і коробок із ґудзиками знайшла мамин зошит у синій обкладинці. На першій сторінці було написано:

«Не ходи до криниці після заходу сонця. Навіть якщо почуєш мене».

Олена прочитала напис двічі.

Потім усміхнулася.

— Ну звісно, мамо. Навіть після смерті контролюєш мій розпорядок дня.

Вона поклала зошит на стіл і пішла заварювати чай.

За вікном уже сутеніло.

А біля старої груші хтось тихо покликав:

— Оленко…

Вона завмерла з чашкою в руці.

Голос був знайомий.

Дуже знайомий.

— Оленко, доню…

Чашка дзенькнула об блюдце.

То була мама.