Розділ 12. Ціна героя

З моменту смерті Фауста минув тиждень.

Разом із ним зникла і його сила.

Більше не було чорних ниток.

Не було диму.

Не було контрактів.

Лише люди.

І наслідки їхнього вибору.

Але навіть після перемоги залишалися справи, які не можна було залишити незавершеними.

⸻

Велика зала особняка була заповнена людьми.

Мовчазні обличчя.

Вірні солдати.

Люди, які довгі роки називали себе сім’єю.

Еліза стояла перед ними вже не як глава мафії.

А як звичайна жінка.

Вона глибоко вдихнула.

— Сьогодні…

Еліза подивилася кожному в очі.

— Сім’я припиняє своє існування.

Залою прокотився тихий шепіт.

Еліза продовжила:

— Усі ці роки я думала, що сила здатна захистити тих, хто мені дорогий.

Але вона лише приносила нові смерті.

Вона опустила погляд.

— Я більше не хочу, щоб хтось помирав за моїм наказом.

Настала тиша.

— Ті, хто хоче піти…

Вона слабо всміхнулася.

— Ідіть.

Без страху.

Без почуття обов’язку.

Я нікого не стану утримувати.

Вона зробила невелику паузу.

— А ті, хто захоче почати нове життя разом зі мною…

Ласкаво прошу.

Кілька секунд ніхто не рухався.

Потім один чоловік мовчки зняв піджак з емблемою сім’ї й поклав його на стіл.

За ним другий.

Третій.

Хтось ішов.

Хтось залишався.

Кожен зробив свій вибір.

І вперше цей вибір був вільним.

⸻

За кілька днів у Нью-Йорку відкрився новий благодійний центр.

Над входом висіла невелика табличка.

«Дім Джима»

Еліза повільно увійшла всередину.

На стіні висів великий портрет Джима.

Той самий добродушний погляд.

Та сама усмішка.

Вона довго дивилася на нього.

Потім тихо всміхнулася.

— А ти ж мав рацію…

Еліза поклала букет білих лілій під портрет.

— Людям справді можна допомагати інакше.

⸻

На іншому кінці міста.

У поліцейському відділку.

Кабінет Джеймса знову був завалений папками.

Газетами.

Фотографіями.

На столі лежала нова кримінальна справа.

Джеймс уважно читав матеріали.

На стіні за його спиною висів малюнок.

Той самий.

Намальований вуличним художником у Центральному парку.

Він і Еліза.

Усміхнені.

Наче звичайна щаслива пара.

Джеймс на мить подивився на портрет.

І мимоволі всміхнувся.

У двері постукали.

— Увійдіть.

Двері повільно відчинилися.

Спочатку з’явився кінчик тростини.

Потім знайомі черевики.

І нарешті до кабінету увійшов Віктор.

Він усе ще трохи кульгав.

Але виглядав набагато краще.

Підійшовши до столу, він усміхнувся.

— Ну що, детективе…

Як справи?

Джеймс закрив папку.

— Нова справа, друже.

Віктор подивився на стос документів.

— Отже…

Нью-Йорк так нічого й не навчився?

Джеймс розсміявся.

— Схоже, що ні.

Віктор усміхнувся.

— Тоді…

Він поправив тростину.

— Час до роботи, детективе.

Джеймс підвівся.

Взяв плащ.

Одягнув капелюх.

Ще раз подивився на малюнок.

Тихо промовив:

— Дякую…

І вийшов із кабінету.

Віктор пішов слідом.

Двері повільно зачинилися.

Залишивши позаду порожній кабінет.

І портрет, на якому двоє людей назавжди залишилися щасливими.