Розділ 11. Прощення

Сонячний захід зник так само швидко, як зникла Еліза.

Над Нью-Йорком згустилися важкі хмари.

За кілька хвилин небо прорізала яскрава блискавка.

Слідом хлинула злива.

Краплі дощу розбивалися об набережну, змиваючи кров із долоні Джеймса.

Він усе ще стояв нерухомо.

У його руці лежала єдина біла пелюстка.

Решту вітер уже забрав у темряву.

Джеймс повільно стиснув її.

— Я знайду тебе…

Його голос тремтів.

— І клянуся… я поверну тебе додому.

Він розтиснув долоню.

Пелюстка зірвалася з пальців і зникла в потоках дощу.

⸻

Чорний «Шевроле» зупинився біля особняка Елізи.

Дощ барабанив по даху автомобіля.

Кілька секунд Джеймс сидів нерухомо.

Потім вийшов.

Піджак давно промок наскрізь.

Кров, змішавшись із дощовою водою, стікала з розбитих кісточок пальців.

Він повільно піднявся сходами.

Натиснув кнопку дзвінка.

За дверима почулися важкі кроки.

Двері різко розчахнулися.

На порозі стояв Том.

Побачивши Джеймса, він насупився.

— Де міледі?

Джеймс мовчав.

Том зробив крок уперед.

— Де…

Його голос зірвався.

— …Еліза?

Джеймс опустив голову.

Цього виявилося достатньо.

Обличчя Тома спотворилося від люті.

— Ні…

Він різко схопив Джеймса за комір.

— Де вона?!

— Фауст…

Джеймс не встиг договорити.

Удар.

Кулак Тома з усієї сили врізався йому в обличчя.

Джеймс упав на мокрі сходи.

— Я ж казав тобі…

Ще один удар.

— …що вб’ю тебе…

Том схопив його за одяг і вдарив знову.

Джеймс навіть не намагався захищатися.

Він розумів.

Кожен удар був заслуженим.

Наступний збив його з ґанку.

Вони впали в багнюку.

Том опинився зверху.

Бив знову й знову.

Дощ змішувався з кров’ю.

Мокра земля розліталася під кожним рухом.

— Я довірив її тобі!

Удар.

— Ти обіцяв повернути її додому!

Удар.

— Де вона?!

Ще один удар.

Джеймс відчував, як усе перед очима розпливається.

Але не підняв жодної руки.

Лише приймав удари.

Бо сам звинувачував себе не менше.

Том бив доти, доки сили остаточно не покинули його.

Важко дихаючи, він опустився на коліна.

Кулаки тремтіли.

Кілька секунд було чути лише шум дощу.

Джеймс насилу підняв голову.

З розбитої губи стікала кров.

Він подивився на Тома.

— Допоможи мені…

Том повільно підняв погляд.

В очах усе ще палала ненависть.

— Допоможи мені повернути її.

Знову настала тиша.

Том різко вдарив Джеймса ще раз.

Останній.

Не від люті.

Від безсилля.

Потім відвернувся.

Глибоко вдихнув.

І повільно простягнув руку.

Кілька секунд Джеймс дивився на неї.

Потім міцно схопився.

Том підняв його із землі.

Обоє були мокрі.

Побиті.

І однаково зламані.

Том подивився Джеймсу просто в очі.

— Запам’ятай, детективе…

Його голос був холоднішим за дощ.

— Якщо з її голови впаде хоча б одна волосина…

Він зробив крок ближче.

— Я не просто тебе вб’ю.

Я зроблю так, що ти сам благатимеш про смерть.

Джеймс витримав його погляд.

— Справедливо.

Том здивовано насупився.

— Але спочатку…

Джеймс повільно стиснув кулак.

— Давай урятуємо її.

Том довго мовчав.

Потім уперше після зникнення Елізи коротко кивнув.

— Заходь.

Нам треба зрозуміти…

як убити самого Диявола.

⸻

Том і Джеймс мовчки їхали вечірнім Нью-Йорком.

Дощ поступово вщухав, залишаючи на асфальті довгі дзеркальні відображення ліхтарів.

Кілька хвилин у машині панувала тиша.

Нарешті Том порушив мовчання.

— Ти хоча б знаєш, де шукати міледі?

Джеймс, не відриваючи погляду від дороги, коротко відповів:

— Знаю.

Том насупився.

— Тоді чому ми їдемо зовсім в інший бік?

Замість відповіді Джеймс сильніше натиснув на педаль газу.

За кілька хвилин машина зупинилася біля найвищого хмарочоса Нью-Йорка.

Том подивився вгору.

Вершина будівлі ховалася в низьких дощових хмарах.

— Тут? — здивовано запитав він.

Джеймс похитав головою.

— Ні.

Він заглушив двигун.

— Але звідси я зможу побачити все місто.

⸻

За кілька хвилин двері ліфта відчинилися.

Холодний вітер одразу вдарив їм в обличчя.

Вони вийшли на дах.

Під ногами розкинувся нічний Нью-Йорк.

Тисячі вогнів тягнулися до самого горизонту.

Том підійшов до краю.

— І що тепер?

Джеймс повільно заплющив очі.

Коли знову їх відкрив, ліве око спалахнуло тьмяним зеленуватим світлом.

Різкий біль пронизав скроню.

Він мимоволі скривився.

Світ навколо змінився.

Яскраві вогні міста потьмяніли.

Хмарочоси ніби розчинилися в сірому серпанку.

І лише чорні нитки почали повільно проступати всюди.

Вони тягнулися від людей.

Від автомобілів.

Від будинків.

Від місць, де колись сталося зло.

Сотні.

Тисячі.

Вони перепліталися між собою, утворюючи справжній лабіринт.

Том спостерігав за Джеймсом.

— То ти такий самий, як господиня…

Джеймс не відповів.

Продовжував шукати.

Раптом серед незліченних ниток одна частина міста почала вирізнятися.

Старі доки.

Над ними чорний дим був настільки густим, що закривав навіть світло ліхтарів.

Нитки з усього міста стікалися саме туди.

Наче сама темрява обрала це місце своїм домом.

З ока Джеймса потекла тонка цівка крові.