Розділ 10. Уламки білих троянд

Еліза сиділа у своєму кабінеті.

За величезними панорамними вікнами розкинувся нічний Нью-Йорк. Мільйони вогнів відбивалися на мокрому асфальті, перетворюючи вулиці на золоті ріки. Дощ ліниво стікав склом, розмиваючи обриси хмарочосів.

У кабінеті було тихо.

Надто тихо.

Перед нею лежав стос документів, кілька звітів і карта міста з позначеними територіями. Зазвичай вона давно вже розібрала б усі папери.

Але сьогодні не могла змусити себе відкрити навіть першу папку.

Думки були далеко.

Надто далеко.

Вони знову поверталися до однієї людини.

До Джеймса.

Вона згадала їхню першу зустріч.

Детектива, який не побоявся подивитися їй просто в очі.

Потім згадала їхні розмови.

Його впертість.

Його вічну втому.

Його безглузді спроби приховати власні почуття за холодним поглядом.

На губах з’явилася ледь помітна усмішка.

Але зникла так само швидко, як і виникла.

Перед очима постало інше обличчя.

Джим.

Його здивований погляд.

Кров.

Еліза повільно заплющила очі.

— Він ніколи мене не пробачить… — ледве чутно прошепотіла вона.

Кілька секунд сиділа нерухомо.

Потім відчинила шухляду столу.

Всередині лежала невелика засушена квітка білої лілії.

Еліза обережно взяла її до рук.

Єдине, що залишилося від того життя, якого вже ніколи не буде.

— Якби все склалося інакше…

Вона сумно всміхнулася.

Колись Еліза мріяла зовсім про інше.

Про маленький будинок.

Про сад.

Про білі лілії, які щовесни розквітали б під її вікнами.

Але натомість отримала кров.

Страх.

І владу.

Вона обережно поклала квітку назад.

Взяла телефон.

Довго дивилася на нього, ніби боролася сама із собою.

— Що ти робиш… — прошепотіла вона.

Палець завис над диском телефону.

Ще кілька секунд сумнівів.

Потім вона набрала номер.

⸻

У квартирі Джеймса задзвонив телефон.

Він сидів у кріслі зі склянкою бурбона.

На столі лежали матеріали справи про останні вбивства.

Поруч — фотографії.

Чорні нитки, які він бачив оком, ніяк не виходили з голови.

Телефон продовжував дзвонити.

Джеймс зняв слухавку.

— Алло?

Кілька секунд ніхто нічого не говорив.

Він уже збирався покласти слухавку.

І раптом почув знайомий голос.

— Джеймсе…

Він мимоволі всміхнувся.

— Елізо?

— Так.

Знову настала тиша.

Наче обоє боялися вимовити перші слова.

Нарешті Еліза глибоко вдихнула.

— Як ти дивишся на те… щоб завтра провести день разом?

Джеймс насупився.

— Разом?

— Так.

Вона нервово всміхнулася.

— Якщо простіше…

Замовкла.

— Це побачення.

Джеймс мовчав.

Такого він не очікував.

Зовсім.

Подивився на фотографію Джима.

Потім перевів погляд на дощ за вікном.

— Елізо…

— Якщо не хочеш…

— Це погана ідея.

Вона сумно всміхнулася.

— Знаю.

— Після всього, що сталося…

— Знаю.

— Тоді навіщо?

Відповіді не було кілька секунд.

Потім вона тихо промовила:

— Тому що я втомилася бути сама.

Ці слова вдарили сильніше за будь-який постріл.

Джеймс заплющив очі.

Він розумів, що має відмовитися.

Мусить.

Вона була підозрюваною.

Він — детективом.

Усе було проти цього рішення.

Але серце вже зробило вибір.

— Добре.

На іншому кінці лінії почувся полегшений видих.

— Справді?

— Так.

Уперше за довгий час Джеймс усміхнувся щиро.

— О котрій?

— Об одинадцятій.

— Буду.

— Тоді… до завтра.

— До завтра, Елізо.

Зв’язок обірвався.

Джеймс ще довго сидів нерухомо.

Потім подивився на фотографію Джима.

— Пробач мені…

Він і сам не знав, кому сказав ці слова.

Другові.

Чи самому собі.

⸻

Наступного ранку Нью-Йорк наче вирішив забути про вчорашній дощ.

Небо було напрочуд чистим.

Сонячні промені відбивалися від скляних фасадів хмарочосів, змушуючи все місто сяяти.

Джеймс прокинувся раніше, ніж зазвичай.

Кілька секунд просто лежав, дивлячись у стелю.

Спочатку йому здалося, що вчорашня розмова була лише сном.

Але погляд упав на годинник.

Пів на дев’яту.

Він різко сів на ліжку.

— Чорт…

Умившись, Джеймс довго стояв перед дзеркалом.

Щетина вже встигла відрости.

Зазвичай його це зовсім не хвилювало.

Сьогодні чомусь хвилювало.

Він повільно провів долонею по підборіддю.

— Коли це я востаннє голився перед роботою?..

За кілька хвилин дзеркало відбивало вже зовсім іншу людину.

Акуратно виголене обличчя.

Зачесане волосся.

Навіть утома в очах наче стала менш помітною.

Він відчинив шафу.

Рука звично потягнулася до довгого темного пальта.

Завмерла.

Потім Джеймс усміхнувся.

— Ні…

Пальто залишилося висіти.

Натомість він дістав темно-синій піджак і білу сорочку.

Зав’язуючи краватку, кілька разів безуспішно намагався зробити вузол.

— Прекрасно…

Після п’ятої спроби краватка все-таки опинилася на місці.

Джеймс ще раз подивився на себе в дзеркало.

Він виглядав…

Не як детектив.

А як чоловік, який збирався на побачення.

Ця думка змусила його мимоволі розсміятися.

— Зовсім старієш, Джеймсе…

⸻

Чорний «Шевроле» повільно під’їхав до особняка Елізи.

Двигун стих.

Кілька секунд Джеймс сидів нерухомо.

Потім глибоко вдихнув і вийшов із машини.

Особняк, як і раніше, справляв враження.