Розділ 9. Найкращий друг

Еліза сиділа в глибокому шкіряному кріслі, задумливо дивлячись у панорамне вікно.

За склом повільно опускався вечір.

Вогні Нью-Йорка — брудні, неонові, живі — один за одним спалахували в темряві, але в кабінеті панувала важка, дзвінка тиша.

Вона знову думала про детектива.

Про його втомлені, але чіпкі очі.

Про те, як він дивився на неї на місці останнього злочину — не з осудом, а з якоюсь лячною, наскрізною впізнаваністю.

Наче бачив у ній ту саму темряву, що жила й усередині нього.

Варто було спогадам торкнутися її серця, як усередині все болісно стиснулося.

Той самий холод, що оселився в ній після контракту з Фаустом, сьогодні здавався особливо крижаним.

— Я… закохалася?

Голос прозвучав хрипко.

Майже нечутно в порожньому кабінеті.

Еліза різко похитала головою, і важкі руді пасма впали на обличчя.

— Ні. Не можна.

Вона була главою мафії.

По лікоть у крові.

Жінкою, яка продала душу заради помсти.

Він був детективом.

Гончаком закону, який присягнувся захищати це прогниле місто.

За всіма правилами цієї брудної гри вони мали перегризти одне одному горлянки.

Особливо після того, що вона зробила з Джимом.

Ця думка пекла зсередини, наче проковтнуте вугілля.

І все ж думки знову поверталися до нього.

Але майже одразу їх витіснив інший спогад.

День, коли вона зрозуміла, що їй потрібен не просто солдат.

Їй була потрібна тінь.

Тінь, яка ніколи не зрадить.

⸻

У двері неголосно, але впевнено постукали.

Три короткі, рівні удари.

— Увійдіть.

Том зайшов безшумно, наче тінь, що відокремилася від стіни.

Високий чоловік у бездоганно скроєному чорному костюмі.

Він рухався з тією хижою грацією, яка лякала новачків, але Еліза бачила в ній лише контроль.

Том зупинився за кілька кроків від крісла.

Кілька секунд мовчав.

Потім із легкою, майже непомітною усмішкою запитав:

— Міс… ви знову думаєте про детектива?

Еліза не підняла погляду від склянки з віскі.

— Ні, Томе.

Вона збрехала так легко, що на мить сама в це повірила.

Але Том лише ледь помітно кивнув.

Він знав її краще, ніж вона знала саму себе.

Еліза нарешті подивилася на нього.

У світлі настільної лампи її обличчя здавалося порцеляновим.

— Томе…

— Так, міс?

— Скільки ми вже знайомі?

— Три роки, міс. Рівно три роки буде в листопаді.

Вона повільно кивнула, проводячи пальцем по кришталевому краю склянки.

На губах з’явилася ледь помітна сумна усмішка.

— Три роки…

Вона ненадовго замовкла.

— Так. Я добре пам’ятаю день нашої зустрічі.

Віскі обпекло горло.

І кабінет розчинився в серпанку спогадів.

⸻

Нью-Йорк, 1975 рік.

Еліза лише починала свій шлях.

Світ був жорстоким.

Пахнув портовою рибою, дешевим тютюном і страхом.

Далеко не всі були готові визнати владу нової королеви.

Банда Джорджа була однією з тих, хто відкрито плював їй в обличчя.

Того дня Еліза приїхала до нього на «переговори».

За величезним дубовим столом, заваленим попільничками, рахунками й паперами, вони обговорювали межі впливу.

Розмова дуже швидко скотилася до брудного торгу.

Джордж усміхався.

Але його очі залишалися холодними.

Він планував її вбити.

Еліза знала це.

Від нього тхнуло липким, нудотним смородом майбутньої зради.

Її дар — аромат темряви — ніколи не помилявся.

Раптом масивні двері відчинилися.

До кабінету увійшов молодий хлопець.

Років двадцяти.

Не більше.

Проста чорна сорочка.

Закочені рукави, на яких виднілися свіжі темні бризки.

На обличчі — жодної емоції.

Порожнеча.

— Томе, — невдоволено хмикнув Джордж, не відриваючи погляду від Елізи. — Чого тобі?

Хлопець спокійно подивився на свого боса.

— Сер, ваш наказ виконано. Той, хто мав мовчати, більше вас не потурбує.

На обличчі Джорджа з’явилася задоволена хижа усмішка.

— Добре. Можеш бути вільний.

— Так, сер.

Том розвернувся.

Але Еліза зупинила його.

Не словом.

Поглядом.

У цьому хлопцеві було щось, від чого її кров застигла.

Він щойно холоднокровно виконав смертний вирок.

Але в його очах не було ані садистського задоволення, ані страху.

Лише втомлена.

Нескінченна.

Порожнеча.

Він не усміхався після вбивства.

Не вихвалявся.

Не намагався заслужити похвалу.

Він був просто інструментом.

Таким самим зламаним, як і вона сама.

⸻

Коли Еліза вийшла з кабінету Джорджа, вона вже знала, що його час добігає кінця.

Цієї ж ночі вона повернеться по нього.

На задньому дворі вона побачила Тома.

Ішов дрібний, неприємний дощ.

Він стояв, притулившись до брудної цегляної стіни, і курив.

— Ти хороший інструмент, Томе, — промовила Еліза, виходячи з тіні. — Але інструменти тупляться, якщо їх тримає ідіот.

Том повільно повернув голову.

У напівтемряві блиснули його очі.

— Джордж платить мені, міс.

— Джордж кидає тобі подачки, — парирувала Еліза, підходячи ближче.

Вона його не боялася.

Інстинкт хижака підказував: цей звір її не зачепить.

— А я пропоную тобі не гроші.

Вона зупинилася за крок від нього.

Подивилася прямо в очі.

— Я пропоную тобі мету.

Том мовчав.

— Ти вбиваєш, бо не знаєш, як жити інакше.

Еліза зробила коротку паузу.

— Я теж.

Вона простягнула йому руку.

— Давай робити це правильно.

Том перевів погляд на її долоню.

— Служи мені, і я дам тобі сім’ю, якої ні в тебе, ні в мене ніколи не було.