Розділ 8. Віктор

Джеймс мовчки сидів біля лікарняного ліжка.

Монітор розмірено відбивав короткий писк, порушуючи тишу палати.

Віктор лежав нерухомо.

Білі бинти приховували частину голови, груди повільно підіймалися в такт роботі апаратів.

Джеймс перевів погляд на вікно.

Склом ліниво стікали краплі дощу.

— Четвер… — тихо промовив він і ледь помітно всміхнувся. — Кумедно…

Три роки тому теж був четвер.

⸻

Двері поліцейського управління Нью-Йорка розчахнулися.

Всередину швидким кроком увійшов молодий хлопець років двадцяти двох.

Розпатлане чорне волосся.

Недорогий, але добре підігнаний темно-синій костюм.

У правій руці — потертий шкіряний портфель.

На обличчі — впевненість людини, яка вважає, що вже знає відповіді майже на всі запитання.

Він підійшов до стійки чергового.

— Віктор Беннет. Сьогодні мій перший робочий день.

Черговий підняв погляд від паперів.

— Третій поверх. Кабінет сто тридцять два.

— Дякую.

Віктор поправив краватку й попрямував до сходів.

Піднявшись на третій поверх, він зупинився біля потрібних дверей.

Глибоко вдихнув.

Постукав.

— Увійдіть.

Віктор відчинив двері.

За масивним дерев’яним столом сидів чоловік років п’ятдесяти з густою сивиною на скронях.

— Добрий день, сер. Віктор Беннет. Найкращий випускник поліцейської академії. Закінчив із відзнакою, червоний диплом, золота медаль…

Начальник підняв долоню, перериваючи потік слів.

— Вражає.

Віктор гордо всміхнувся.

— Я начальник поліції Річард О’Коннел.

Він підвівся з-за столу й простягнув руку.

— Радий знайомству.

Після короткого рукостискання О’Коннел запитав:

— Отже, новий криміналіст?

— Так, сер.

— Чудово.

Начальник знову сів у крісло й зняв телефонну слухавку.

— Джеймсе, зайди до мене.

Він поклав слухавку.

— Зараз познайомишся зі своїм напарником.

Хвилин за п’ять двері знову відчинилися.

До кабінету увійшов чоловік років двадцяти шести.

Пом’ята сорочка.

Кількаденна неголеність.

Утомлений погляд.

Від нього пахло сигаретним димом і ледь відчутним перегаром.

Він навіть не подивився на Віктора.

— Чого хотів, шефе?

О’Коннел спокійно вказав на молодого криміналіста.

— Познайомся. Віктор Беннет. Відсьогодні працює з тобою.

Віктор одразу ступив уперед і простягнув руку.

— Дуже радий познайомитися. Я найкращий випускник академії…

Джеймс побіжно глянув на простягнуту долоню.

Але не потис її.

— Ага…

Він перевів погляд на начальника.

— Це все?

— Ні. Тепер він твій напарник. Покажи йому управління, введи в курс справ і допоможи освоїтися.

На обличчі Джеймса з’явилося явне невдоволення.

— Мені напарник не потрібен.

— Це не прохання, Джеймсе.

Кілька секунд у кабінеті панувала тиша.

Потім детектив важко зітхнув.

— Зрозумів.

Нарешті подивився на Віктора.

— Ходімо.

Розвернувся й вийшов із кабінету, навіть не переконавшись, чи йде хлопець за ним.

Віктор провів його поглядом і тихо пробурмотів собі під ніс:

— Самозакоханий придурок…

— Він почув, — спокійно сказав О’Коннел.

Віктор завмер.

— Що?

Начальник лише всміхнувся.

— Просто наздожени його. І постарайся не сперечатися в перший же день.

Віктор вийшов із кабінету й швидким кроком наздогнав Джеймса.

Кабінет начальника залишився далеко позаду.

Вони мовчки йшли довгим коридором.

— Тут збройова, — сухо промовив Джеймс, навіть не обертаючись.

За кілька метрів указав на наступні двері.

— Їдальня.

Ще кілька кроків.

— Архів.

Наприкінці коридору Джеймс кивнув у бік старого автомата.

— Автомат із кавою. Але не раджу.

— Чому?

— На смак — лайно.

Віктор ледь помітно всміхнувся.

Уперше за весь час він почув від детектива більше двох слів поспіль.

Невдовзі вони зупинилися біля дверей із потертою табличкою.

«Детектив Джеймс…»

Джеймс відчинив кабінет.

— Заходь.

Всередині стояли два письмові столи.

Один був абсолютно порожній.

Другий майже зник під стосами папок, газет і службових документів.

Біля стіни стояла висока шафа з архівними справами, а під вікном диміла переповнена попільничка.

Джеймс кинув пальто на спинку крісла й сів за завалений паперами стіл.

— Порожній — твій.

Віктор мовчки сів навпроти.

У кабінеті запала тиша.

Було чути лише, як за вікном шумить дощ, а настінний годинник розмірено відраховує секунди.

Минуло кілька хвилин.

Віктор уже збирався порушити мовчанку.

— Детективе, я хотів запитати…

Договорити він не встиг.

Двері кабінету з гуркотом розчахнулися.

— Джеймсе!

До кабінету вбіг захеканий поліцейський.

— Детективе, у нас убивство!

Джеймс спокійно закрив папку, наче почув щось абсолютно буденне.

Мовчки підвівся.

Одягнув пальто.

Взяв зі столу ключі.

Лише проходячи повз Віктора, коротко кинув:

— Ходімо.

Не чекаючи відповіді, вийшов у коридор.

Віктор швидко схопив портфель і поспішив слідом.

Двері кабінету повільно зачинилися за їхніми спинами.

А попереду на них уже чекало перше спільне розслідування.

⸻

Машина зупинилася біля старого чотириповерхового будинку.

Біля під’їзду вже чергували поліцейські, а вхід був оточений жовтою стрічкою.

Джеймс заглушив двигун і вийшов із машини.

— Що маємо? — запитав він, закурюючи сигарету.

До нього підійшов офіцер.

— Три трупи. Слідів боротьби немає. Квартира на третьому поверсі.