Розділ 7. Black

Кабінет занурився в тишу.

Джеймс сидів у кріслі, повільно перебираючи пальцями стару фотографію. На ній вони з Джимом стояли пліч-о-пліч і всміхалися так щиро, ніби попереду на них чекало ціле життя.

На столі, як і щотижня, стояли дві склянки бурбона.

Одна — майже порожня.

Друга — недоторкана.

Щоразу Джеймс наливав бурбон в обидві.

Наче сподівався, що одного дня двері кабінету знову відчиняться.

— Знову безлад, Джеймсе… — наче пролунав у пам’яті насмішкуватий голос друга.

Він мимоволі подивився на двері.

Тиша.

Лише телефонний дзвінок різко розірвав спогади.

Джеймс зняв слухавку.

— Слухаю.

Кілька секунд у трубці було чути лише важке дихання.

Потім пролунав жіночий голос:

— Джеймсе… мені потрібна твоя допомога.

Він насупився.

— Хто це?

— Еліза.

Його обличчя миттєво стало холоднішим.

— Звідки в тебе мій номер?

— Зараз не час пояснювати. Приїдь до кафе… туди, де ми тоді сиділи.

Зв’язок обірвався.

Джеймс ще кілька секунд дивився на телефон.

Потім мовчки вдягнув пальто, кинув останній погляд на фотографію Джима й вийшов.

⸻

У кафе було незвично тихо.

Еліза сиділа за тим самим столиком.

Темні кола під очима, втомлений погляд і чашка давно охололої кави говорили самі за себе.

Дверний дзвіночок тихо дзенькнув.

Вона підняла очі.

Джеймс мовчки сів навпроти.

— Що тобі потрібно? — холодно запитав він.

Еліза кілька секунд мовчала.

— Мені потрібен детектив.

— Продовжуй.

— Хтось підірвав один із моїх складів.

Вона зробила паузу.

— І викрав документи.

— Чому саме я?

— Тому що поліція нічого не знайде.

Еліза подивилася йому просто в очі.

— А ти знайдеш.

Запала тиша.

Джеймс довго дивився у вікно.

Нарешті важко видихнув.

— Показуй дорогу.

⸻

За кілька хвилин вони вже стояли біля згорілого складу.

Від будівлі залишилися лише почорнілі стіни.

Запах гару все ще висів у повітрі.

Для звичайного поліцейського тут уже нічого не залишилося.

Але не для Джеймса.

Він прикрив ліве око.

Світ навколо потемнів.

Чорні клуби диму почали повільно підійматися над руїнами, а серед них з’явилася тонка чорна нитка.

Еліза знову помітила, як Джеймс болісно скривився.

Що ж із тобою відбувається?..

Він мовчки пішов за ниткою.

Вона вивела його за ріг будівлі.

Джеймс опустився на одне коліно.

На асфальті лежали майже непомітні частинки вибухової речовини.

З внутрішньої кишені пальта він дістав невеликий пакет для речових доказів і металевий пінцет.

Обережно зібрав кілька зразків і запечатав пакет.

— Це треба віддати на експертизу.

Він сховав пакет назад до кишені.

— Щойно матиму результати — повідомлю.

Не чекаючи відповіді Елізи, Джеймс розвернувся й попрямував до машини.

Вона мовчки дивилася йому вслід.

Уперше Еліза починала розуміти, що перед нею людина, яка приховує рани набагато глибші за ті, які можна побачити очима.

⸻

Минуло кілька днів.

Експертиза нарешті завершилася.

Джеймс уважно вислухав висновок криміналіста.

— Відбитків немає. Слідів ДНК теж. Вибухова речовина майже повністю знищена вогнем. Але є одна дивина.

— Яка?

Експерт поклав на стіл звіт.

— Заряд зібрали професійно. Такі компоненти неможливо купити у звичайному магазині. Хто б це не зробив, він точно знав, що робить.

Джеймс мовчки забрав папку.

Вийшовши з відділку, одразу набрав номер Елізи.

— Експертиза майже нічого не дала, — сказав він. — Але бомбу виготовив професіонал. Дістати такі матеріали дуже непросто.

Кілька секунд Еліза мовчала.

— Зрозуміла. Розпитаю своїх людей. Якщо хтось у злочинному світі торгує подібними речами або вміє їх збирати, я дізнаюся.

— Тримай мене в курсі.

— І ти мене.

Зв’язок обірвався.

Так почалася співпраця детектива й глави мафії.

Їх об’єднувала не дружба.

Не довіра.

І навіть не спільна мета.

А людина, якої вони обоє ще не знали.

Містер Блек.

⸻

На іншому кінці міста, у просторому кабінеті на верхньому поверсі хмарочоса, біля панорамного вікна стояв чоловік.

На ньому був бездоганно пошитий чорний костюм, циліндр і біла маска, що приховувала обличчя.

У правій руці він неквапливо обертав тростину зі срібним навершям.

Перед ним простягався нічний Нью-Йорк.

Вогні вулиць мерехтіли внизу, наче шахова дошка, на якій кожна фігура вже зайняла своє місце.

Чоловік ледь помітно всміхнувся під маскою.

— Пані та панове… — тихо промовив він, не відводячи погляду від міста. — Починаємо гру.

Він повільно повернувся до столу.

На ньому лежали дві фотографії.

На одній — детектив Джеймс.

На другій — Еліза.

Чоловік поклав між ними шахову фігуру.

Чорного коня.

— Подивимося… хто з вас зробить перший хід.

⸻

Місячне світло ковзало капотом автомобіля й холодними відблисками проходило по лобовому склу.

Джеймс мовчки вів машину, не відриваючи погляду від дороги.

Еліза сиділа поруч і час від часу дивилася на нього.

Вона досі пам’ятала їхню першу зустріч.

Тоді її дар не зміг його відчути.

Серед сотень запахів, емоцій і бажань Джеймс залишався порожнім місцем.

Наче його взагалі не існувало.

Еліза повернулася до вікна.

А що, якщо спробувати інакше?

Салоном повільно поширився солодкуватий аромат її парфумів.

Майже непомітний.

М’який.

Огортаючий.

Зазвичай цього було достатньо.

Чужі думки ставали податливими.