Розділ 6. Акт 1. Дежавю

Джеймс вийшов із кафе за кілька хвилин після Елізи.

Він не поспішав. Спочатку дочекався, поки за вікном зникне силует її автомобіля, потім допив охололу каву й ще деякий час сидів, дивлячись на порожній стілець навпроти. На краю чашки залишився ледь помітний слід чорної помади. Нічого незвичайного — випадкова дрібниця, яку інша людина навіть не помітила б. Але Джеймса чомусь непокоїла саме вона.

Розмова завершилася спокійно.

Навіть надто спокійно.

Еліза не погрожувала йому, не намагалася виправдовуватися й не вдавала невинну. Вона дивилася прямо, наче давно звикла до того, що люди або бояться її, або хочуть використати.

Джеймс не побачив ані того, ані іншого.

Лише дивну втому, приховану за холодною впевненістю.

Поруч із нею око майже не працювало.

Чорні нитки з’являлися на мить, плуталися між собою й одразу зникали, наче хтось обривав їх раніше, ніж Джеймс устигав зрозуміти напрямок. Біль виникав раптово — різкий, глибокий, ніби тонка голка входила під повіку, — але так само швидко відпускав.

Такого раніше не траплялося.

Він розрахувався, підняв комір пальта й вийшов на вулицю.

Дощ посилився. Вітер гнав воду вздовж тротуару, ліхтарі розпливалися на мокрому асфальті, а рідкісні перехожі ховали обличчя під парасолями.

Джеймс зробив кілька кроків і раптом зупинився.

У повітрі залишився запах її парфумів.

Теплий.

Гіркуватий.

Майже непомітний серед сирості, тютюну й автомобільного диму.

На одну коротку мить Нью-Йорк зник.

Залишився тільки дощ.

Той самий холод на обличчі.

Той самий блиск ліхтарів у калюжах.

Той самий запах мокрого каменю.

І голос дівчинки, що кликала на допомогу.

⸻

П’ять років тому Джеймс іще не носив зброї й не вмів розрізняти сліди шин за глибиною малюнка протектора.

Він працював у конторі страхової компанії, ненавидів понеділки й щовечора повертався додому тією самою дорогою.

Його життя було настільки правильним і передбачуваним, що іноді здавалося чужим.

Невелика квартира.

Акуратно складені сорочки.

Дешева кава вранці.

Рідкісні зустрічі з Джимом.

І надія, що одного дня все якось зміниться саме.

Того вечора він затримався на роботі.

Дощ почався раптово, й Джеймс вирішив скоротити шлях через провулок між старим кінотеатром і зачиненою пральнею.

Він уже бачив освітлену вулицю попереду, коли почув приглушений крик.

Спочатку вирішив, що здалося.

Потім почув знову.

— Відпустіть мене…

Голос був молодим.

Майже дитячим.

Джеймс завернув за сміттєві баки й побачив чоловіка, який притиснув дівчинку до цегляної стіни.

Вона намагалася вирватися, але він тримав її однією рукою за горло, а в іншій стискав ніж.

На вигляд їй було не більше п’ятнадцяти.

Мокре волосся прилипло до обличчя.

Одна туфля лежала в калюжі.

Джеймс не подумав про поліцію.

Не озирнувся.

Не оцінив відстань.

Він просто ступив уперед.

— Відпусти її.

Чоловік обернувся.

У його обличчі не було ані страху, ані розгубленості.

Лише роздратування, наче Джеймс перервав його посеред важливої справи.

— Іди своєю дорогою.

— Я сказав, відпусти її.

Чоловік відштовхнув дівчинку й рушив до нього.

Усе сталося швидше, ніж Джеймс устиг злякатися.

Він побачив блиск леза, схопив нападника за зап’ястя й ударив його в обличчя.

Дівчинка кинулася до виходу з провулка.

Чоловік рвонув руку на себе, викрутився й загнав ніж Джеймсу під ребра.

Болю спочатку не було.

Лише здивування.

Джеймс опустив погляд і побачив руків’я, що стирчало з пальта.

Потім чоловік ударив ще раз.

І ще.

Ноги перестали тримати.

Він упав на коліна, потім на бік — просто в холодну воду.

Десь далеко дівчинка кричала.

Нападник кинувся за нею, але на вулиці вже пролунали голоси, і він зник у протилежному кінці провулка.

Джеймс лежав нерухомо.

Краплі дощу били по обличчю, стікали в очі.

Він спробував вдихнути, але груди наче наповнилися важкою рідиною.

Світло ліхтаря здригнулося, витягнулося в довгу білу смугу.

А потім дощ зупинився.

Не ослаб.

Саме зупинився.

Краплі зависли в повітрі.

Одна завмерла за кілька сантиметрів від його обличчя.

Пара над каналізаційною решіткою перестала рухатися.

Навіть далекий світ фар застиг між будинками.

Чиїсь туфлі зупинилися біля його голови.

Вони були ідеально чистими.

Джеймс насилу підняв очі.

Перед ним стояв чоловік у темному костюмі.

Жодна крапля не торкнулася його плечей.

Він виглядав так, наче прийшов не в брудний провулок, а на ділову зустріч.

Спокійне обличчя.

М’який голос.

Легка усмішка, у якій не було ані співчуття, ані жорстокості.

Лише цікавість.

— Ти помираєш, Джеймсе.

Той спробував відповісти, але з рота пішла кров.

Незнайомець присів поруч.

— Не хвилюйся. Це не запитання.

Джеймс дивився на нього, не розуміючи, звідки той знає його ім’я.

— Дівчинка… — ледве вимовив він.

— Жива. Уже вибігла на вулицю. За кілька хвилин її знайдуть.

Джеймс заплющив очі.

Це було єдине, що мало значення.

— Дивно, — промовив чоловік. — Ти навіть зараз думаєш не про себе.

— Хто ви?..

— У мене багато імен. Але ти можеш називати мене Фаустом.

Він сказав це буденно, наче представлявся новому колезі.

Джеймс спробував поворухнутися, але тіло більше не слухалося.

— Я помер?

— Майже.

— Тоді чому я вас бачу?

— Тому що між «майже» і «зовсім» іноді залишається місце для розмови.

Фауст подивився на завислі краплі дощу.