Розділ 5. Партія

Ранок понеділка видався похмурим.

Над Нью-Йорком висіли важкі сірі хмари. Дощ не припинявся ще з ночі й тепер щільною стіною падав на вулиці, дахи автомобілів і чорні парасолі людей, що зібралися на кладовищі.

Здавалося, місто й саме розуміло, кого сьогодні проводжали.

Біля відкритої могили стояли десятки людей.

Родичі.

Друзі.

Співробітники.

Підприємці, з якими Джим колись працював.

Звичайні мешканці міста, чиїх імен Джеймс ніколи не чув.

Дехто приїхав на дорогих автомобілях. Інші прийшли пішки, у промоклих пальтах і дешевих черевиках. Тут були люди, які за інших обставин ніколи не опинилися б поруч.

Сьогодні їх об’єднувала одна людина.

Джим Гарпер.

Для одних він був другом.

Для інших — людиною, яка колись допомогла знайти роботу, оплатила лікування або просто не відвернулася у важку мить.

У місті, де кожен звик насамперед рятувати себе, Джим залишався рідкісним винятком.

Променем світла серед нескінченної темряви.

Священник неголосно читав молитву.

Його слова майже губилися в шумі дощу.

Люди стояли, схиливши голови. Хтось тихо плакав. Хтось міцно тримав родича за руку. Хтось дивився на закриту труну, ніби досі не міг повірити, що всередині лежить людина, яка ще кілька днів тому сміялася, сперечалася й будувала плани.

Джеймс стояв трохи осторонь.

Без парасолі.

Вода стікала його волоссям, обличчям і коміром плаща. Сорочка під ним давно промокла, але він ніби не помічав холоду.

Він дивився на труну.

І не рухався.

Один за одним люди підходили попрощатися.

Літній чоловік поклав на кришку невелику фотографію.

На ній двоє молодих чоловіків стояли біля старої вантажівки й усміхалися в камеру.

— Ти дав мені перший шанс, Джиме, — прошепотів чоловік. — Я цього не забув.

Він затримав долоню на мокрому дереві, а потім повільно відійшов.

Наступною підійшла жінка років сорока. Вона тримала за руку маленького хлопчика.

— Це той чоловік, про якого я тобі розповідала, — сказала вона синові. — Завдяки йому в нас з’явився дім.

Хлопчик нічого не відповів.

Він поклав серед квітів білу хризантему.

Потім підійшов молодий хлопець у погано підігнаному костюмі. Кілька секунд він намагався щось сказати, але так і не зміг.

Лише зняв із шиї срібний хрест і залишив його на кришці труни.

Джеймс спостерігав за кожним.

Що більше людей підходило, то важче було зробити власний крок.

Він знав, що має попрощатися.

Має хоча б підійти.

Торкнутися кришки.

Сказати кілька слів.

Але що він міг сказати?

Пробач, що не встиг?

Пробач, що залишив тебе самого?

Пробач, що дозволив їй піти?

Перед очима раптом постав інший вечір.

Кабінет Джима.

Тепле світло настільної лампи.

Дві склянки бурбона.

Джим стояв біля вікна й обурено розглядав пляшку.

— Ти знову приніс найдешевше пійло в місті.

— Ти все одно вип’єш.

— Вип’ю. Але буду скаржитися.

— У цьому весь ти.

Джим розсміявся.

Легко й щиро.

Наче в цьому місті справді залишалося з чого сміятися.

Потім налив їм обом і простягнув Джеймсу склянку.

— За те, що ми досі живі.

Джеймс тоді усміхнувся.

— Надто похмурий тост.

— Ти детектив. У тебе інших не буває.

Вони цокнулися.

Спогад обірвався.

Перед Джеймсом знову були дощ, кладовище й закрита труна.

Тепер ці слова звучали як знущання.

За те, що ми досі живі.

Він був живий.

Джим — ні.

І в цьому не було ані справедливості, ані сенсу.

Священник закінчив молитву.

Почалася остання частина прощання.

Люди повільно відходили від труни, поступаючись місцем наступним.

У якийсь момент черга скінчилася.

Вільним залишилося лише місце Джеймса.

Священник подивився в його бік.

Не квапив.

Не кликав.

Просто чекав.

Джеймс зробив крок.

Підошва черевика глибоко провалилася в розмоклу землю.

Він зупинився.

У грудях щось стиснулося.

У пам’яті знову постав той вечір.

Червоний слід на підлозі.

Відчинені двері кабінету.

Тіло Джима.

Тиша після крику.

Якби Джеймс піднявся нагору раніше.

Якби швидше зрозумів, чому поряд з Елізою болить око.

Якби не дозволив собі відволіктися.

Одна хвилина.

Можливо, йому не вистачило лише однієї хвилини.

Джеймс опустив погляд.

Він не мав права прощатися так, ніби смерть Джима була чимось неминучим.

Вона не була неминучою.

Її можна було зупинити.

Він міг її зупинити.

Але не зробив цього.

Священник усе ще чекав.

Джеймс повільно похитав головою.

— Пробачте, — тихо промовив він.

І не підійшов до труни.

Він відвернувся.

Саме тоді серед десятків чорних парасоль Джеймс помітив нерухому постать.

Жінка стояла вдалині, біля старої кам’яної огорожі.

На ній була довга чорна сукня й темне пальто. Обличчя частково приховувала тонка вуаль. Руде волосся майже не було видно, але Джеймсу вистачило секунди, щоб упізнати її.

Еліза.

Вона тримала чорну парасолю й дивилася в бік могили.

Не розмовляла.

Не рухалася.

Не усміхалася.

На її обличчі не було звичної зверхності чи холодної насмішки.

Лише дивна відстороненість.

Наче вона сама не розуміла, навіщо прийшла сюди.

Або розуміла надто добре.

Джеймс дивився на неї, забувши про все навколо.

Дощ.

Люди.

Священник.

Труна.

Залишилася тільки жінка, яку він вважав винною у смерті свого найкращого друга.

Еліза повільно повернула голову.

Їхні погляди зустрілися.