Розділ 4. Гра вночі

Нью-Йорк занурився в ніч.

Дощ закінчився кілька годин тому, залишивши бруківку вологою й блискучою. Світло ліхтарів відбивалося в калюжах золотими смугами, а рідкісні автомобілі ліниво розтинали тишу міста.

⸻

Еліза лежала на широкому ліжку, не заплющуючи очей.

Сон не приходив.

Перед нею знову й знову поставав один і той самий вечір.

Високий чоловік у темному костюмі.

Спокійний погляд зелених очей.

Стриманий голос.

Джеймс.

Вона повільно провела пальцями по простирадлу.

— Хто ж ти такий…

Вона звикла знати про людей усе.

Варто було лише раз відчути чийсь запах — і людина вже ніколи не могла від неї сховатися.

Так було завжди.

Вона заплющила очі.

Кімната розчинилася.

Перед її свідомістю відкрилося величезне місто.

Тисячі запахів.

Сотні тисяч.

Докери закінчували зміну в порту.

П’яниці сперечалися в провулках.

Молода мати заколисувала дитину.

Поліцейські патрулювали вулиці.

Том повертався додому.

Вона відчувала кожного.

Кожну душу.

Кожен подих.

Еліза шукала лише одну людину.

Джеймса.

Хвилина.

Ще одна.

Нічого.

Вона насупилася.

Знову зосередилася.

Ще глибше.

Запахи змішувалися, розходилися, перетиналися…

Але його серед них не було.

Зовсім.

Наче цієї людини ніколи не існувало.

Еліза різко розплющила очі.

Вона сіла на ліжку.

— Ні…

Такого не могло бути.

Вона спробувала знову.

І ще раз.

Безрезультатно.

Уперше за довгі роки її здібність мовчала.

У грудях з’явилося дивне відчуття.

Не злість.

Не роздратування.

Цікавість.

Справжня.

Вона тихо усміхнулася.

— Чому я тебе не відчуваю…

Відповіді не було.

І саме це змусило її серце забитися швидше.

⸻

На іншому кінці міста Джеймс сидів у своїй квартирі.

Перед ним стояла майже недоторкана склянка бурбона.

Він дивився у вікно.

Але бачив зовсім інше.

Руде волосся.

Чорна сукня.

Тихий голос.

Ледь уловимий солодкий аромат парфумів.

Еліза.

Він різко відвернувся.

— Ні…

Його погляд зупинився на фотографії.

Джим.

Усміхнений.

Живий.

Джеймс повільно взяв фотографію до рук.

— Ти стільки зробив для цього міста…

Він важко видихнув.

— І міг зробити ще більше.

Пальці мимоволі стиснулися.

— Клянуся…

Голос прозвучав майже пошепки.

— Я доведу, що це зробила вона.

Він заплющив очі.

Перед ним знову виникло обличчя Елізи.

Спокійне.

Впевнене.

Без жодної емоції.

— Але однієї моєї впевненості недостатньо…

Він підвівся.

Почав повільно ходити кімнатою.

— Якщо я скажу, що це вона… ніхто мені не повірить.

Потрібні докази.

Свідки.

Помилки.

Хоч щось.

— Я їх знайду.

Навіть якщо доведеться перевернути весь Нью-Йорк.

⸻

Цієї ночі ніхто з них не спав спокійно.

Еліза знову й знову намагалася знайти людину, якої не існувало серед запахів.

Джеймс раз по раз перебирав у голові кожну деталь благодійного вечора.

Під ранок утома перемогла.

Обоє заснули.

⸻

Джеймса знову зустріли кошмари.

Кров.

Крики.

Маленька дівчинка.

Чорна тінь.

Він тягнувся до неї рукою.

Але вона зникала в темряві.

⸻

Еліза прокинулася різко.

Вона не розуміла чому.

У кімнаті стояла абсолютна тиша.

І раптом…

Холод.

Такий крижаний, що шкірою пробігли мурашки.

Вона повільно підвелася.

Лампа під стелею блимнула.

Раз.

Ще раз.

І згасла.

Кімнату заповнила темрява.

У кутку здригнулася тінь.

Наче відокремившись від стіни, вона повільно набула людського силуету.

Обличчя неможливо було розгледіти.

Лише густу, живу темряву.

— Елізо…

Тихий голос пролунав зовсім поруч.

Лампа спалахнула.

Кімната знову була порожньою.

Тінь зникла.

Еліза продовжувала дивитися в темний куток.

Її дихання стало важчим.

Уперше за довгий час вона відчула справжній страх.

Вона чудово знала…

Чия це була тінь.