Розділ 3. Солодкий поцілунок

Ніч уже остаточно накрила Нью-Йорк, коли Джеймс повернувся додому.

Його квартира зустріла його тишею.

Не тією спокійною тишею, що допомагає відпочити, а важкою, нерухомою, наче саме приміщення чекало, коли він нарешті залишиться наодинці зі своїми думками.

Джеймс зачинив за собою двері, зняв промоклий плащ і повісив його на гачок біля входу. Кілька секунд він просто стояв у напівтемряві передпокою, слухаючи, як за вікном шумлять автомобілі й десь удалині завиває сирена.

День був надто довгим.

А завершився він тілом Уоррена Бекета, що висіло посеред власної квартири, і червоною валентинкою, адресованою невідомому детективу.

Джеймс пройшов на кухню й відчинив холодильник.

На верхній полиці стояла майже повна пляшка бурбона. Поруч — упаковка яєць, шматок сиру й кілька продуктів, до яких він не торкався вже кілька днів.

Він дістав пляшку, взяв із полиці важку низьку склянку й налив трохи алкоголю.

Льоду додавати не став.

Йому не хотілося чекати, поки напій охолоне.

З бурбоном у руці Джеймс пройшов до вітальні й втомлено опустився в крісло. Старі пружини тихо скрипнули під його вагою.

Він зробив ковток.

Напій обпік горло, залишивши по собі знайоме тепло.

На деякий час це допомогло.

Джеймс поставив склянку на маленький столик біля крісла й відкинув голову, заплющивши очі.

Але майже одразу перед ним постало обличчя Ляльки.

Посиніла шкіра.

Слід від мотузки на шиї.

Густий чорний дим, що підіймався над тілом.

Самогубство.

Справжнє самогубство.

Око не помилялося.

Нитки не було, бо ніхто не затягував вузол на його шиї й не вибивав з-під ніг стілець. Уоррен зробив усе сам.

І все ж щось не сходилося.

Запах.

Тонкий жіночий аромат, що залишився на червоній картці й ледь помітно відчувався у квартирі.

Джеймс знову розплющив очі.

У кімнаті було темно. Світло вуличних ліхтарів проникало крізь жалюзі й лягало на стіни вузькими блідими смугами.

Він простягнув руку до склянки, але не взяв її.

Е.

Лише одна літера.

Вона могла означати ім’я.

Прізвище.

Прізвисько.

Або бути навмисною брехнею.

Жіночий почерк іще не доводив, що вбивця — жінка. Лист міг написати будь-хто. Його могли спеціально обробити парфумами. У справі, де противник заздалегідь знав про прихід поліції, не можна було довіряти очевидному.

Але чому саме валентинка?

Чому «з любов’ю»?

Не погроза.

Не наказ.

Гра.

Людина, яка стояла за вбивствами, хотіла не просто зупинити розслідування.

Вона хотіла, щоб Джеймс думав про неї.

І домоглася свого.

Джеймс провів долонею по обличчю.

У лівій скроні все ще відчувався тупий біль після використання здібності. Зазвичай він минав швидше, але сьогодні щось ніби продовжувало тиснути на око зсередини.

Він згадав запах.

Солодкий.

Теплий.

Майже приємний.

І від того особливо тривожний.

— Хто ти така? — тихо промовив Джеймс.

Відповіді не було.

Він знову заплющив очі.

Лише на кілька хвилин.

Так йому здавалося.

⸻

Сон прийшов непомітно.

Спочатку Джеймс почув голоси.

Далекі, глухі, ніби долинали з-за товстої стіни.

Він не міг розібрати слів, але впізнавав інтонації.

Благання.

Страх.

Плач.

Потім перед ним виник довгий темний коридор.

Стіни були вкриті вологими плямами. Під ногами тягнулися калюжі крові, що відбивали слабке червоне світло невідомого походження.

Наприкінці коридору стояли людські силуети.

Обличчя залишалися розмитими.

Один із них простягнув до Джеймса руку.

Маленьку.

Дитячу.

— Допоможи…

Він спробував зробити крок, але ноги ніби приросли до підлоги.

Чорна тінь обвила його щиколотки.

Крик розірвав тишу.

Поруч майнув ніж.

Хтось упав.

Потім ще один силует.

Жінка.

Чоловік в одязі священника.

Дівчинка.

Кров швидко розтікалася підлогою, наближаючись до Джеймса.

Він намагався відвернутися, але не міг.

— Ти обіцяв…

— Ні.

— Ти мав урятувати мене.

— Ні…

Силуети почали наближатися.

Їхні голоси злилися в один моторошний шепіт.

— Убивця.

Джеймс різко розплющив очі.

У двері стукали.

Кілька секунд він не розумів, де перебуває.

Серце билося надто швидко. Сорочка прилипла до спини. Ліве око пекло, наче його торкнулися розпеченим металом.

Стук повторився.

— Містере? Пошта!

Джеймс випростався в кріслі.

За вікнами вже був ранок.

Склянка з бурбоном залишалася на столику. Напій він так і не допив.

Стук пролунав утретє.

— Іду.

Джеймс підвівся, поправив пом’яту сорочку й підійшов до дверей.

На майданчику стояв молодий листоноша зі шкіряною сумкою через плече. У руках він тримав щільний кремовий конверт.

— Вам лист, сер.

— Від кого?

Листоноша подивився на зворотний бік.

— Від містера Джима Гарпера.

Джеймс простягнув руку.

— Дякую.

— Гарного дня, сер.

Листоноша пішов далі коридором.

Джеймс зачинив двері й розкрив конверт просто в передпокої.

Всередині лежала картка з дорогого щільного паперу.

Текст був надрукований золотистими літерами.

Містер Джим Гарпер має честь запросити вас на щорічний благодійний вечір, присвячений збору коштів для допомоги людям з інвалідністю.

Початок о двадцятій годині.

Буду радий бачити тебе, старий друже.

Останній рядок був дописаний від руки.

Джеймс мимоволі усміхнувся.

Джим завжди вмів поєднувати офіційність із простотою.