Розділ 2. Валентинка

Ранок зустрів Нью-Йорк холодним вітром і важкими хмарами.

Над портом висів сірий туман. Верхівки кранів губилися в ньому, а корабельні гудки розносилися над водою низьким протяжним відлунням.

Еліза сиділа у своєму кабінеті в широкому шкіряному кріслі.

Перед нею лежали розгорнута папка та кілька документів. Цифри, імена, маршрути постачання, суми. На полях стояли акуратні позначки, зроблені її рукою.

Вона ніколи не довіряла людям настільки, щоб цілковито покладатися на їхні звіти.

Влада, побудована на чужих словах, надто легко руйнувалася.

Еліза перегорнула сторінку й затримала погляд на імені:

Чарльз Форд.

Власник кількох складів і транспортної компанії. Через його підприємства проходила значна частина вантажів, що прибували до міста з півдня.

Корисна людина.

Достатньо розумна, щоб розуміти вигоду.

І достатньо обережна, щоб боятися наслідків відмови.

Еліза закрила папку й натиснула кнопку на краю столу.

За кілька секунд двері відчинилися.

— Викликали, міс?

До кабінету увійшов Том.

Бездоганний чорний костюм, рівна постава, спокійний вираз обличчя. Навіть після майже безсонної ночі він виглядав так, наче щойно вийшов від кравця.

— Підготуй машину, — сказала Еліза. — У мене важлива зустріч.

— Лімузин буде біля входу за п’ять хвилин.

Він уже збирався йти, але Еліза зупинила його:

— Томе.

— Так, міс?

— Ти спав цієї ночі?

На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Достатньо.

— Це не відповідь.

— Поки ви працюєте, я не вважаю правильним відпочивати.

Еліза подивилася на нього поверх папки.

— Втомлені люди припускаються помилок.

— Я не припускаюся помилок.

— Усі так кажуть до першої.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного.

— Після зустрічі відпочинеш, — сказала вона.

— Як накажете, міс.

Том вийшов.

Еліза підвелася з крісла й підійшла до дзеркала.

Пальцями поправила довге руде волосся, накинула поверх чорної сукні темне пальто й застебнула його на один ґудзик.

Її рухи були повільними, але в них не відчувалося ані вагання, ані невпевненості.

Вона вийшла з кабінету.

Широкі сходи вели до просторого холу з мармуровою підлогою. Високі вікна пропускали всередину тьмяне ранкове світло. На стінах висіли картини, привезені з Європи, а під стелею мерехтіла величезна кришталева люстра.

Будинок виглядав як резиденція багатої спадкоємиці.

Лише небагато хто знав, що за його стінами вирішувалася доля значної частини нью-йоркського порту.

Дворецький відчинив перед Елізою двері.

До ґанку саме під’їхав довгий чорний лімузин.

Том стояв поруч і тримав задні дверцята відчиненими.

— Прошу, міс.

Еліза сіла в салон.

Том розмістився навпроти неї, а автомобіль плавно рушив.

⸻

За затемненими вікнами пропливав Нью-Йорк.

На перехрестях сигналили автомобілі. Газетярі вигукували свіжі заголовки, розмахуючи ранковими випусками. Біля одного з кіосків великими літерами було надруковано:

ВЛАСНИКА ДРУКАРНІ ЗНАЙДЕНО МЕРТВИМ

Фотографія Річарда Говарда займала половину першої шпальти.

Еліза затримала на ній погляд лише на кілька секунд.

— Швидко працюють, — зауважив Том.

— Газети завжди поспішають розповісти про смерть, — відповіла вона. — Особливо якщо загиблий сам допомагав їм з’являтися на світ.

— Поліція вже встановила його особу.

— Це було неважко.

— Вони могли знайти слід машини.

Еліза перевела погляд на Тома.

— Могли?

— Наш чоловік бачив криміналіста біля дороги.

— Отже, знайшли.

Том злегка насупився.

— Треба було обрати іншу машину.

— Треба було.

Він очікував докору, але Еліза знову подивилася у вікно.

— Однак зробленого не змінити. Тепер важливо зрозуміти, як швидко вони дістануться до власника.

— До Ляльки.

— Так.

— Він ненадійний.

— Він боягуз.

— Іноді це одне й те саме.

На губах Елізи з’явилася легка усмішка.

— Не завжди. Надійний боягуз боїться правильної людини.

Лімузин звернув із жвавої вулиці й попрямував до спокійнішого району.

Високі будівлі залишилися позаду. На їхньому місці з’явилися просторі маєтки, оточені кованими огорожами й доглянутими садами.

Машина зупинилася біля великого будинку зі світлого каменю.

Біля входу вже чекали.

Коли водій відчинив дверцята, назустріч Елізі спустився чоловік років тридцяти п’яти. Високий, широкоплечий, з акуратно зачесаним темним волоссям. Його костюм був дорогим, але не зухвалим.

Він усміхнувся й простягнув руку.

— Ми чекали на вас, міс.

Еліза вклала пальці в його долоню.

Містер Форд злегка нахилився й торкнувся губами тильного боку її рукавички.

— Який ви джентльмен, — промовила вона.

— У присутності такої жінки важко поводитися інакше.

— Лестощі — небезпечний спосіб починати ділову розмову.

— Іноді вони допомагають прихилити співрозмовника.

Еліза подивилася йому в очі.

— Я вже готова вас вислухати. Не марнуйте часу.

Усмішка Форда стала трохи напруженішою.

— Прошу до будинку.

⸻

Кабінет був на другому поверсі.

Це було просторе приміщення з книжковими шафами, каміном і широким вікном, що виходило в сад. У кутку стояв масивний глобус, поруч — невеликий столик із напоями.

Форд зачинив двері.

— Келих вина?

— Не відмовлюся.

Він вибрав пляшку, витягнув корок і наповнив два келихи.

Еліза спостерігала за ним.

Його рухи залишалися впевненими, але запах говорив більше за жести.

Легка гіркота страху змішувалася з дорогим одеколоном і тютюном.

Форд боявся.