Розділ 1. Детектив та фатальна жінка

Нью-Йорк, 1978 рік

Нью-Йорк не вмів берегти тишу.

Навіть глибокої ночі місто продовжувало гуркотіти моторами, автомобільними сигналами та голосами людей, які кудись поспішали під холодним дощем. Жовті таксі розтинали мокрі вулиці, здіймаючи за собою брудні бризки. Неонові вивіски тремтіли в калюжах, наче місто відбивалося в них і ніяк не могло набути чітких обрисів.

Десь удалині протяжно завила поліцейська сирена.

На шостому поверсі управління світло горіло лише в одному кабінеті.

Джеймс сидів за столом, підперши підборіддя кулаком, і дивився на дошку розслідування.

Перед ним висіли фотографії загиблих.

Депутат міської ради — знайдений у власному автомобілі з кулею в потилиці.

Підприємець, який володів кількома будівельними компаніями, — зірвався з даху недобудованої будівлі.

Директор порту — потонув у річці, хоча, за словами родини, чудово плавав.

Банкір — помер у власному кабінеті від невідомої отрути.

Різні люди.

Різні способи вбивства.

Різні райони міста.

Але випадковістю тут і не пахло.

Джеймс підвівся з-за столу й підійшов до дошки. Між фотографіями тягнулися червоні нитки. Поруч були прикріплені газетні статті, копії банківських документів, списки ділових партнерів і короткі записи, зроблені його рукою.

Він повільно провів пальцем від однієї фотографії до іншої.

Усі загиблі обіймали високі посади.

Кожен мав владу, гроші або зв’язки.

Кожен міг відчинити потрібні двері — або, навпаки, назавжди їх зачинити.

Джеймс зупинився біля фотографії директора порту.

В офіційному висновку смерть назвали нещасним випадком. Слідчий, який вів справу, не знайшов підстав для іншого висновку.

Але Джеймс бачив над тілом чорну нитку.

Слабку.

Майже зниклу.

Вона привела його до берега, а потім розчинилася серед слідів десятків людей.

Так було майже щоразу.

Здібність показувала йому присутність темряви, але ніколи не називала імені вбивці. Вона не замінювала доказів, свідків і допитів. Лише вказувала напрямок, який міг обірватися будь-якої миті.

— Хтось розчищає собі дорогу, — тихо сказав Джеймс.

Він повернувся до столу, взяв чашку й зробив ковток.

Кава давно охолола й віддавала гіркотою.

У двері постукали.

Не чекаючи відповіді, всередину зайшов молодий помічник. Його пальто промокло, волосся прилипло до чола, а дихання збилося, ніби він біг сходами.

— Детективе, надійшов новий виклик.

Джеймс поставив чашку.

— Що сталося?

— Убивство. Чоловік, близько сорока п’яти. Горло перерізане. Патрульні кажуть, на пограбування не схоже.

Джеймс на мить перевів погляд на дошку.

— Особу встановили?

— Поки ні. Документи при ньому, але офіцер на місці наказав нічого не чіпати до вашого приїзду.

— Адреса?

Помічник назвав вулицю.

Вона була неподалік від ділового кварталу.

Джеймс зняв із вішалки темне пальто, перевірив кобуру й погасив настільну лампу.

— Поїхали.

⸻

Поліцейська машина мчала нічним містом.

Дощ барабанив по даху й стікав лобовим склом нерівними потоками. Двірники ледве встигали очищати огляд. За вікнами пропливали зачинені магазини, цілодобові закусочні та рідкісні перехожі, що ховалися під парасолями.

Помічник сидів поруч із водієм і гортав блокнот.

— Це вже п’ятий за два місяці, — промовив він.

Джеймс дивився у вікно.

— Поки ми не доведемо зв’язок, для управління це п’ять окремих справ.

— Але ви впевнені, що вони пов’язані?

— Впевненість нічого не варта без доказів.

— Ваше око...

Джеймс різко повернув голову.

Помічник урвався.

Про здібність знали небагато. Офіційно її не існувало. Для більшості поліцейських Джеймс просто мав дивну спостережливість і неприємну звичку знаходити те, що пропускали інші.

— На місці про це не говори, — промовив він.

— Звісно.

— І ніколи не розраховуй, що око розкриє справу за нас.

Помічник закрив блокнот.

— Але ж воно показує слід убивці?

— Воно показує темряву.

— Хіба це не одне й те саме?

Джеймс знову відвернувся до вікна.

— Ні.

Машина завернула за ріг і зупинилася біля оточеного провулка.

Червоно-сині вогні поліцейських автомобілів спалахували на мокрих цегляних стінах. За стрічкою вже зібрався невеликий натовп. Люди витягували шиї, намагаючись розгледіти тіло, і напівголосно обмінювалися здогадками.

Джеймс вийшов із машини.

Холодний дощ одразу вдарив в обличчя.

Один із патрульних підняв стрічку.

— Детективе.

— Хто знайшов?

— Водій таксі. Зупинився неподалік, щоб висадити пасажира. Побачив людину на землі й викликав поліцію.

— Водій ще тут?

— У машині. Чекає на допит.

— Нікого не відпускати.

Джеймс пройшов у провулок.

Тіло лежало біля цегляної стіни. Криміналісти вже встигли встановити переносні ліхтарі, і біле світло різко вирізняло загиблого з навколишньої темряви.

Чоловік був добре вдягнений.

Темний костюм, світла сорочка, дорогі туфлі. Волосся вже торкнулася сивина. На шиї зяяв глибокий рівний поріз.

Кров стекла по сорочці й зібралася під тілом темною калюжею, яку дощ повільно розмивав по асфальту.

Судмедексперт підвівся назустріч Джеймсу.

— Смерть настала нещодавно. Думаю, не більше години тому.

— Інші ушкодження?

— Видимих немає. Слідів ударів теж. Схоже, убивця підійшов достатньо близько й перерізав горло одним рухом.

Джеймс присів біля тіла.

На зап’ясті загиблого залишався золотий годинник.

У кишені лежав гаманець, набитий банкнотами. Поруч — портсигар і ключі.

Джеймс надягнув рукавички й обережно розкрив гаманець.

Документи були на місці.