~•~ Пролог

- Синку, я так за тобою скучила! Боже, як ти підріс за цих пів року. Став вже таким дорослим, поки ми з тобою не бачилися! І вищим... - Аврора присіла і міцно притисла сина до грудей, а на її очах виступили сльози.

- Мамо, чому ти плачеш? Тебе хтось образив? - промовив 6-ти річний син Аврори, витираючи її сльози маленькими рученятами.

- Ні, синку, мене ніхто не ображав! Я просто плачу від щастя! Я нарешті тебе побачила і обійняла! - вона зацьомала його пухкенькі щічки.

- Мам, а хіба люди плачуть від щастя? - він теж її обійняв.

- Синку, люди плачуть через різні причини! Хтось від радості, хтось від щастя, хтось від смутку, а хтось через образи і біль! - Аврора метнула свій розгніваний погляд на Олександра, який стояв збоку.

Вона сильно ненавиділа свого колишнього чоловіка. Бо він забрав у неї, її найбільший скарб - синочка Артема. Колись, вони кохали одне одного більше за життя, але клята війна забрала усе. Він змінився, став неконтрольованим і агресивним. Тримав її в чотирьох стінах і не пускав нікуди. Принижував і ніколи не був задоволений, постійно кричав та психував. Складалося враження, що він взагалі забув. Забув, як це - просто нормально розмовляти. Здавалося, це було для нього зараз неможливим. Доходило навіть до того, що він дозволяв підіймати руку на неї. Аврора терпіла це все, заради сина. Цілих 3 роки, а потім не витримала і пішла... А він забрав у неї  все! Звичайно, не без допомоги своєї матері!

Як він міг вчинити так із нею? Чому саме він? Чому її - колись коханий Сашко, перетворився на справжнього монстра?

- Не хвилюйся, матусю, у мене вже оранжевий пояс по карате! Я зможу тебе захистити! - він поцілував маму в щоку.

- Моє пташеня, ти у мене молодець! Справжній чоловік! Я тебе дуже сильно люблю! - на її обличчі засяяла посмішка від гордості за своє дитя: - До речі, я тут привезла тобі подаруночки і гостинці. Ось тримай! - вона простягнула йому величезний пакет.

- Круто! Матусю - ти у мене найкраща в світі! - Артемко взяв пакет і почав підстрибувати від радості: - Дякую, матусю! - він побіг до своїх друзів.

- Синку, для тебе, що завгодно! Хоч зірку з неба... - Аврора усміхнулася йому в слід.

- А для мене? - сталевий бас Сашка, перервав дзвінкий сміх дітей на майданчику.

- Нічого! Ти забрав вже все, що хотів? Що тобі ще треба? - Аврора трохи підвищила тон.

- Он як!

- А чого ти чекав після всього цього? Подарунків? - Аврора розвернулася, щоб піти до сина, який вже показував свої подарунки друзям на дитячому майданчику. Міцна рука схопила її за зап'ястя і не дала піти:

- Авроро, стій! Нам треба серйозно поговорити! - його тон трохи пом'якшився.

- Нам з тобою, немає про що говорити! - вона навіть не повернулася до нього обличчям, коли це промовила. Висмикнула свою руку і пішла до дітей.

- Я заїду ввечорі на каву, тоді й поговоримо. - крикнув він їй у слід, але вона його не слухала...