Пролог

Ще п’ять хвилин тому, Поліна Михайлівна разом з дітьми, Лізою та Іллею, сиділи біля вогнища на туристичній стоянці у лісі, вітали хлопчика з десятиріччям, теревенили по душах та мріяли про найкращий відпочинок, планувавши маршрут на завтра.

А зараз навкруги коїлось дещо дивне. Ця жуть лякала навіть прагматичну жінку, яка три роки тому розміняла четвертий десяток, не кажучи вже про вразливу двадцятирічну дівчину та завмерлого від жаху, з розчахнутим ротом, хлопчика.

Крізь густий устіл хвойного підліска було видно дивне світіння неба. Воно наче оскаженіле північне сяйво — розмальовувало небосхил то сапфірово-зеленим, то рожевим, змінюючись яскраво-золотим. Спокійні, за винятком рідкісного шурхання пугача, звуки нічного лісу змінилися нарощуваним басовим гулом. Повітря теж змінилося — ніби загусло та запохло озоном, як після сильної грози.

— Сховайтесь у наметі! — встигла крикнути жінка наляканим дітям. Їй довелося стряхнути за плече дівчину, аби тільки та зрозуміла, що від неї хочуть, а хлопця Поліна Михайлівна вхопила під плечі, підіймаючи з колоди та підштовхуючи у спину, змушувала рухати ногами.

Діти встигли сховатися за пологом намету.

«Ненадійний захист..» — промайнуло в її думках. Це було останнє, що вона запам’ятала перед тим, як земля під ногами добряче здригнулась. Не втримавшись, жінка звалилася як підкошена, при цьому боляче вдарившись ліктем об колоду, яка служила замість лавки, та головою об тверду втоптану землю.

Звуки різко вщухли. На галявині повисла зловіща тиша, навіть дрова у багатті перестали потріскувати. Вогонь застиг. Наче у кадрі кінострічки, поставленої на паузу. Крізь все липневе небо останній раз пройшла хвиля мерехтливого сяйва і все скінчилось. Звідусіль нахлинувши хмари затягнули небосхил, занурюючи світ у темряву.

Поліна Михайлівна Джур ворухнулася…