Глава 1

Минув уже місяць із дня смерті майстра. Нуїр спорожнів наполовину, тому що більшість студентів роз’їхалося по домах, залишивши городян накопичувати душевні сили для нового навчального року. Викладачі теж або пороз’їжджалися у справах, або окопалися для наукових досліджень у підвалах Академії. Нука, то той одразу після іспиту втік.
Життя змінилося. Тепер крамниця фактично належала мені і добробут сімейства залежав нині також від мене. Я відповідаю за виготовлення зілля, ведення справ та інше, чим раніше займався майстер. Лист і Уля, звичайно, завжди поруч, готові допомогти. Листок тепер моя права рука та офіційний алхімік нашого маленького підприємства. Його ліцензія врятувала лавку Болота від краху. Тільки ось займатися в кабінеті майстра все ще важко, надто свіжі спогади, надто сильно болить душа. Я знаю, що впораюся, я й раніше справлялася, ця втрата, на жаль, не перша, і, як доросла людина, я усвідомлюю, що не остання. Втрачати близьких завжди боляче, а втрачати тих, хто допоміг повернутися до життя – втричі складніше. Але я змогла вижити після втрати батька, навчилася сміятися, радіти, жити зрештою. І цю втрату я переживу, перетерплю, переплачу, але заради тих, хто поруч, знову буду тією Данною, до якої вони звикли, веселою та радісною. А біль? Я знову його сховаю від усіх. Він залишилася глибоко в душі, там, де навіть я його не побачу, прориваючись лише вночі хороводом кошмарів, до яких я теж звикла.
Вітер ударив в обличчя, несучи аромат квітучих лук і бризки річки, що біжала у далечінь. Прикрила очі, підставляючи щоки його ласкавим торканням, і на душі стало трохи легше, нехай трохи, але легше. Я сиділа в одній із наглядових веж Нуїрської академії і читала підручник. Башти призначалися для нічних спостережень за зірками, так що вдень тут було безлюдно і самотньо, тільки вітер свистів, гуляючи коридорами. Сидячи у віконній арці і притулившись до холодного каміння, я милувалася краєвидом, що розкинувся внизу.
Сонце лагідно гріло плечі, самозабутньо кричали горобці під дахом, шуміла річка, зриваючись з урвища, шаруділи сторінки книги у мене в руках. З мого сідала відкривався вид на Нуїр з його черепичними дахами, різьбленими флюгерами, брукованими вуличками, плямами клумб і скверів. Вдалині виднівся ліс, що сіро-зеленою стіною темнів за містом. Квітучі тополі засипали вулиці пухом, через що здавалося, ніби в місто знову прийшла зима.
Вітер підхоплював пушинки і ніс їх геть, щоб упустити на міські бруківки, заплутати в кронах дерев, кинути в колодязі. А потім їх зметуть чи спалять, і сліду не залишиться від маленьких білих грудочок, що колись захопили місто. Так і всі ми, немов ці пушинки, проносимося по життю, покірні його мінливій вдачі, на якийсь час міняючи щось навколо себе, а потім так само безслідно зникаємо. А світ продовжує стояти, байдужий як до нашої появи, так і до зникнення, зустрічаючи нових гостей, щоб незабаром забути їх.
Ось і майстер пішов, залишивши у серцях близьких біль від втрати. А світ? Світ продовжує жити, і ми живемо з ним, навчившись зносити біль втрати. А я все так само ношу на могилу майстра польові квіти, так само зберігаю в його кабінеті милі дрібнички і старий гримуар на краю столу. І здається, що життя не змінилося, хай трохи, недовго, але цей самообман втішає.
Вранці стало шалено самотньо без ранніх візитів хмільного Ждана. Його відхід залишився для міста майже непоміченим. Дивний, смішний пияка, який, як виявилося, не був нікому потрібен. Його самотню могилку спочатку відвідували, а потім забули, як і про самого майстра. Дружив із дивним цілителем тільки майстер Болот. І я ношу квіти на самотню могилку Ждан, коли провідую могилу Болота. Не можу дивитися, як самотній горбок заростає бур’янами, наче й не було Ждана зовсім.
Ми живі, поки про нас згадують, поки ми живемо в чиїхось серцях. І я пам’ятаю, намагаюся не забувати ні Ждана, ні Болота. До них я хоча б можу приходити на цвинтар. А батько? Де його могила? У загальній ямі з іншими страченими у фортеці? Немає навіть місця, куди можна прийти та поплакати. Звично проковтнула сльози, що підступили, і, важко зітхнувши, повернулася до читання книги.
- Ховаєшся? - пролунав голос за спиною.
Здригнулася від несподіванки. Замислившись, навіть не помітила, як він підійшов.
- Абстрагуюся, - усміхнулася я дракону, що підійшов. - У крамниці тарарам, а мені знання поглиблювати треба.
- І як? Виходить?
- Частково.
Дорхе підійшов до вікна і, притулившись плечем до стіни, почав розглядати краєвид, що відкривався. Мені було добре поруч з ним, а він охоче складав компанію, варто було тільки погодитися. Ми стали приятелями. Може, надалі станемо друзями? На більше з боку дракона я не сподівалася. Може, все й на краще? Що б нас чекало, зайди ми далі? Недовгі зустрічі, хворобливе розставання, а потім випадкові зіткнення, незграбні погляди, сором. Я часто бачила, як розпадається дружба, варто перейти межу, і ті, хто був близький один одному, ставши парою, а потім розлучившись, вже не можуть повернути колишню невимушеність спілкування.
Я зробила вибір і прийняла дружбу дракона, вважаючи, що вона дозволить мені довше бути поруч із Дорхе. А почуття? Чи були вони в нього до мене? Скільки тривав би наш роман? Ні, нехай уже тліючий куточок щастя, ніж яскравий спалах, а потім згарища очікувань, що зруйнувались. Я не хочу бути смішною дівчинкою, закоханою у дракона. Одна з багатьох, і не найяскравіша. А так є шанс стати до нього ближчою, нехай і як друг. Малодушно, знаю, але це сильніше за мене.
Дракон плавно змінив позу і тепер стояв біля вікна, упираючись руками об краї арки, а я виявилася затиснута між прірвою за вікном з одного боку, і статною фігурою Дорхе з іншого. А вітер свистів, ударяючись об кам’яні стіни вежі, кричали в небі птахи, ревіла вода далеко внизу. І в мене заходилося серце від того, що Дорхе так близько, і цей запах тютюну і диму, ледве вловимий і такий хвилюючий. Вітер тріпав моє волосся, кидаючи пасма в обличчя, рвав сторінки книги, здіймав, мов вітрило, поділ сукні.
А сонце грало у фіолетових очах змія, роблячи їх схожими на самоцвіти. Іскристі сміхом, загадкою, якимось хлоп’ячим бешкетом. Дорхе нахилився нижче, дивлячись у вікно, світле, вигоріле пасмо його волосся ковзнуло вниз, торкнулося моїх складених на колінах рук. У пальцях закололо від бажання торкнутися їх, пропустити крізь пальці, притиснутися до них щокою, провести долонею.
- Прогулятись хочеш? - підморгнув мені дракон, дивлячись зверху донизу.
І ось як він вміє зробити будь-яку пропозицію такою хвилюючою? Мов загадку велику відкриває, посвячує у велику таємницю.
- З вами? - я вирішила звично прикритися глузуванням.
- Боїшся? - дракон так пожадливо посміхнувся, що страх справді з’явився.
- Остерігаюся.
- Приставати не буду, - мотнув головою дракон, знову та ж нахабна усмішка, глузливий погляд. Скільки ж сердець розбилося, піддавшись чарам цього... змія!