Розділ 2. Дрібні тріщини

Усе почалося непомітно. Ранки ще були теплими: він готував чай для пані Марії, підбирав сміття з вулиці, допомагав дітям. Пташки щебетали, вітер тріпав листя на деревах, а місто пробуджувалося зі свого ранкового сну. Люди посміхалися йому, але дедалі частіше посмішки були швидкими й формальними, як звичка — слова вдячності, що не залишали тепла.

Одного разу він допоміг колезі з важким проєктом. Сидів ночами, виправляв помилки, підтримував, коли той здавався. А наступного дня почув, як той з гордістю розповідав начальству, що все зробив сам. Він мовчав. Бо що сказати? Він не робив цього заради похвали. Але маленька тріщина в душі все ж з’явилася — тонкий шов, що починав розшаровувати його світло.

Іншого разу, допомігши незнайомій дівчині донести важкі сумки, почув шепотіння її подруги:
— Дивися, ще один наївний, мабуть думає, що доброта чогось варта.

Він зробив вигляд, що не почув. Але слова вп’ялися глибоко, як скалка, що неможливо витягти. В голові пролунало щось холодне, тихе: “Вони бачать тебе слабким”.

Навіть пані Марія одного разу сказала без тіні тепла:
— Я так звикла, що ви приносите сніданок, що вже й не уявляю, як інакше.

І в її голосі не було подяки, лише буденність. Для нього це прозвучало як обов’язок, не жест доброї волі.

Він намагався тримати в собі світло. Казав сам собі: “Добро не потребує вдячності”. Але щоночі, коли лягав спати, він відчував, як усередині щось стискається, і маленькі образи осідають у глибині серця. Десь там, поміж спогадів про усмішки і теплі слова, народжувалася тінь.

Тіні почали відкидатися на його крила, ще невеликі, майже непомітні, але вже важкі. Він продовжував допомагати, посміхатися, виконувати звичні рухи. І все ж думка не відпускала: “А якщо все це нікому не потрібно?”

Він намагався гнати її геть. І все ж вона поверталася знову й знову, мов тінь, що падає на його крила, стискаючи їх, нагадуючи, що навіть найсвітліше серце може відчути темряву.