Крила

Знаєш, я став помічати людей. Так-так. Людей. Різних. Високих. Низьких. Худих. І не дуже. Блондини. Брюнети. Руді й фарбовані. А скільки різних виразів обличчя! Веселі. Сумні. Стурбовані й заклопотані. Відверто пофігістичні. Різні.
І серед усіх тих, хто тягне на своєму горбі вантаж повсякденності свят (а це сталося зі мною якраз у переддень Різдва. Отже, в цьому є щось містичне), я натрапив поглядом на твоє. Натхненне і чисте, як травневе небо, вимите шаленою грозою. На фоні загальної заклопотаності та білизни зими ти у своєму світлому пальтечку випромінювала щось таке, властиве, мабуть, лише ангелам.
Пригадую свої почуття. Мені захотілось просто подарувати тобі троянду. Такого ж темно-червоного кольору, як і ґудзики на твоєму пальті. На моє нещастя неподалік вкопався в асфальт квітковий кіоск. Чому нещастя? Просто поки я бігав за букетом, ти сіла в маршрутку і поїхала геть.
Подарував ті троянди першій ліпшій, яка ще довго проводжала мою спину здивованим поглядом.
І знову мене оточили люди. Вони буди скрізь. На вулицях (безперечно), в метро (вервечками), в крамницях (чергами), в кабінетах і під кабінетами (з кавою і паперами), в кав’ярнях (аби лиш не на вулиці), в лікарнях (рівні перед Богом). Сновигають туди-сюди, нескінченно зайняті одним великим ЧИМОСЬ. Ховають мертвих і народжують живих (хоч деколи й навпаки), щоби потім убити їх власною байдужістю. Але ти не така. Я був у цьому впевнений відсотків на 101 зі 100. Такої чистоти рис обличчя не буває у зіпсованих глобальним пофігізмом.
І щоби остаточно пересвідчитись у цьому, я день у день відвідував ту автобусну зупинку, де вперше побачив сяйво твоєї тендітної постаті. З надією, що не востаннє…
Ти справді була ангелом. Моїм безкрилим ангелом.
Але ти не любиш троянди. Ти взагалі не любиш квітів, які не ростуть на землі, бо вони вже мертві. Шкода… Я обов’язково вивчу всі тонкощі мистецтва оригамі, самостійно виготовлю найгарніші на землі квіти з паперу та власноруч їх розфарбую. Тільки б ти посміхнулась від того, що хоча б у такий спосіб я дотично збережу життя кільком квітам.
А хочеш, мій ангеле, я подарую тобі крила. Нові. Зроблю їх з чого захочеш. Додам свої почуття, прикріплю їх, як емблему. Ти-то старі десь загубила.
Дарма, що ти не бажаєш про це розповідати. Я маю власну версію, бо провів невелике дослідження твоїх снів та ретельно запорпаних думок. Думаю, що все було десь так.
Давно-давно, коли ще вірилось у власні сили й читалося межи рядками, одна дівчинка з волоссям кольору дикого каштана й очима, в яких поселились усі крони дерев, отримала у подарунок (як от від мене) розкішні крила. Так їх дарують кожному янголові, коли той відчуває готовність до жертовності. І кожному двокрилому додається його персональне сонце й небо. І тільки одне правило для них існує – не літати зависоко. А більше ніяких обмежень не було. Дівчинка стала дуже слухняним янголом. 
Та одного дня в її світі вимушено, хоч і не надовго, поселили ще одну крилату істоту. Це сталося тому, що виробники небес і сонць змінювали обладнання на сучасніше, фабрика тимчасово простоювала. Новий знайомий мав запальну вдачу та вперто рвався злетіти якомога вище, щоби показати свою зверхність. А одного разу піднявся до самого сонця, і пір’я на його крилах зайнялося. Ти, звичайно, кинулась рятувати нерозважливого сміливця, та й тебе теж спіткало лихо. 
А коли ви вже опустилися на землю, врятований, замість подякувати, брутально звинуватив в усьому тебе. Тому крила в тебе відібрали. І ти дуже сумувала. Це можна помітити у твоєму погляді – погляді янгола, що тужить за свободою лету на такій висоті, де навіть літаки не літають.
Тож давай я все-таки подарую тобі нові крила. Вони обов’язково будуть прикрашені коштовним камінням. Я прифастриґую їх до одягу золотими нитками…
Ти не впевнена у міцності такого кріплення?  Може й так… Тоді я їх приклею… а потім – пришию. Так буде надійніше.
Ти лиш собі уяви! Ти полетиш далеко-далеко і я чекатиму на тебе. А коли повернешся – розповіси про незнані й чудернацькі країни, де сонце сходить на півдні, де корінь мандрагори росте просто на деревах, а птахи та звірі їдять із рук і розповідають казки перед сном. Та побачиш міста з висоти пташиного лету, навіть відвідаєш закоханий Париж, де всядешся на вершечок Ейфелевої вежі, й співатимеш наших пісень так голосно, що тебе почують аж у Токіо. Ти серед глухої ночі питимеш сяйво Карнацького храму і купатимеш тіло у червоних водах найдовшої ріки світу. Нащадки  Харрапської держави напоять тебе священним молоком білої корови. І ти повернешся додому оновленою, сповненою вражень і відчуття неповторності світу. Вони так нуртуватимуть у тобі, що не зможеш не вихлюпнути їх на мене. І тоді, разом із тобою, оновиться і моя душа.
Але чому ти відмовляєшся? Боїшся впасти знову? Боїшся, що я тебе підведу? Ні, моя чистосте, не турбуйся про це. Де гарантії? Єдина гарантія – це моя любов і свобода, яку я хочу тобі дати.
І все-таки ні? Тобі заборонили носити крила? Але чому?!
Та й ти не янгол? Як? Створіння, яке не любить мертвих квітів може бути тільки янголом.
Ні? Не янгол… а звідки тоді ці шрами на білому шовку спини? Висікли… Висікли? На ганебному стовпі… Стовпі?
Хто?..

15.10.2010, Калуш