Пролог

Я не така. Всі навколо мені про це.

Мій народ - це звичайні люди. Вони не можуть говорити з тваринами, не мають владу над погодою, не мають хисту до цілительства чи проникати в думки інших людей. Порівняно з іншими ми нікчемні та нічого не варті. Саме тому, ще колись дуже давно наш народ вирішив компенсувати цей недолік жорстокістю, ми викликаємо страх при кожному своєму нападі, неважливо це маленьке селище чи ціла країна. Це – ніколи не мало значення. Тут немає жодної людини, що не пройшла війну чи не пройде її в майбутньому. Весь світ мого народу був збудований на злі, заздрощах та постійному почутті неповноцінності в давно загрубілих серцях людей.

Проте завжди є виключення. І цього разу ним стала я, дівчина, що народилася 19 травня 3001 року н.е. в невеличкому містечку Кільтен, що на заході країни. Саме в цей день всі тисячолітні закони розбилися на мільйони крихітних уламків та розлетілися разом зі східним вітром цим безмежним світом. Влада не розуміла чому я не така й так і не могли дійти згоди в тому що, робити зі мною, звичайні люди вважали проклятою й обходили десятою догою, а батьки…. батьки були вбиті. Проте і вони не витримали всього цього і перейшли на сторону решти жителів та влади, залишивши мене один на один з собою.  

В мене були крила…. Чорні, неначе дьоготь або найтемніша ніч, вони викликали буквально тваринний жах в очах що, жили в Кільтені. Мабуть не варто казати що, в мене не було ні друзів, ні знайомих , нікого… навіть батьків. Вони були постійно зациклені на тому аби вилікувати мене від цього та зробити з мене «нормальну» людину, а пізніше зневірившись остаточно просто викинули мене зі свого життя заливши один на один з собою та своїми думками. Я завжди була винна в усіх негараздах та невдачах. І навіть моє ім’я більше мені не належало,  я була монстром та найгіршим кошмаром всіх хто мене оточував. Спочатку було неймовірно боляче і злість постійно брала наді мою гору, проте до всього звикаєш і я теж звикла.

Згодом я взагалі опинилася закритою в одній із кімнат в якій, і промайнуло все моє дитинство. Вікно було на скору руку забито дошками крізь щілини яких, до кімнати потрапляло, хоч і зовсім незначне, але проміння. Стіни були голі і лише залишки світло-зеленої шпалер нагадували про такі давні і майже забуті часи коли ця кімната була дитячою, а не подобою підвалу. Дерев’яна підлога була вкрита товстим шаром пилу та бруду, а де не де лежали відколоті від стелі шматки побілки. На стіні поряд із вікном була розташовані масивні дерев’яні двері на ручці яких з іншого боку висів замок, а може й не один, про це я мабуть ніколи не дізнаюся. Поряд з ними висіло дзеркало з тріщиною в правому верхньому куті. Біля протилежної стіни стояло залізне ліжко із яким не яким матрацом, подушкою і простирадлом замість ковдри. Кімнатка була дійсно невеличка, проте сюди навіть вмістився стіл, що стояв поряд з тим самим забитим вікном, а на ньому була невеличка настільна електрична лампа. Тут завжди було темно і холодно, незважаючи ні на лампу, ні на пору року ззовні.  

До мене майже ніколи ніхто не заходив, а коли й зважувалися на це, то старанно робили вигляд ніби тут нікого ніколи і не було й намагалися зникнути звідси якомога швидше. Перший час я намагалася заговорити з матір’ю чи батьком, проте всі мої спроби були марні і єдине що, я могла отримати у відповідь на одне зі своїх питань це злі погляди що, кидали в мою сторону й врешті решт я припинила намагатися та почала вивчати себе та свої можливості.

З ростом мого тіла росли й крила, вони ставали міцнішими та здавалося ще чорнішими ніж раніше, проте це було не все. Одну зі своїх здібностей я виявила абсолютно випадково. Тоді я сиділа за столом поряд із увімкненою лампою і була повністю поглинута читанням однієї з книжок, які час від часу мені приносили до кімнати. Саме ця в темно-коричневій палітурці була прикрашена акуратно виведеними на ній сріблястими літерами заголовка й невеликими візерунками на корінці. Саме в цей час якась набридлива комаха продовжувала впевнено заважати мені читати і я не задумуючись махнула рукою в ту сторону звідки на мою думку долинав дратівливий звук. Після цього звук не затих, але мій погляд спіймав якесь фіолетове світло, якого раніше точно не було. Я підняла очі і побачила отвір овальної форми, що підсвічувався фіолетовим кольором прямо посеред моєї кімнатки! Книга була швидко відкладена, а мої ноги не встигаючи за думками понесли мене до того самого отвору у якому виднівся безмежний степ і блакитне небо по, якому не поспішаючи пливло безліч білосніжних хмар. Це було те саме місце що, було описане в книги або принаймні дуже-дуже схоже. Я протягла руку і ледь-ледь торкнулася пальцями того самого видіння чи картини, мені навіть не могло спасти на думку що це.  Знадвору почувся гучний звук розбитого скла. Я сахнулася і та картина до якої, тільки що, торкалася моя рука розтанула неначе її тут ніколи і не було. Руки стиснулись в кулаки, а надія, вогник якої, ледь-ледь зажеврів в глибині душі швидко потух.           

Біль та розчарування.

Це все що, я тоді відчувала