Розділ 11

Рекс Рокет не почувався так незатишно від того самого дня, коли в старших класах місцеві хулігани замкнули його в жіночій роздягальні в самих лише трусах. А потім ще й місіс Перкінс волокла його в такому принизливому вигляді, як йому тоді здавалося, нескінченно довгим коридором прямісінько до кабінету директора, подумавши, що він не жертва, а хуліган. І все це під безжальний регіт сотень учнів.

І ось тепер це мерзенне відчуття липкої ганьби повернулося. А все через того дегенерата Уолберга, якому, бачте, прикортіло потішитися зі своєю дівкою в старих костюмах, залишивши при цьому цінні речі без нагляду! Сиділи б собі тихо, заробляли бабки, як і раніше, і мали б святий спокій. Але ж ні, на додачу, доля підкинула їм ще й цього шизанутого режисера Фостера та його банду кіношників-диверсантів.

Мав відбутися звичайнісінький наліт — налякати, забрати своє, піти. Але ці його рейнджери-актори, на чолі з тим рудим безумцем, влаштували справжні ковбойські розбірки. Добре, хоч нікого не вбили. От була б хохма: купа трупів через те, що один із його хлопців загубив блокнот, поки трахався. І тепер Великий Тоні та Маленький Тоні дивилися на Рекса як на останнього невдаху.

Рокет із силою видихнув кільце сизого диму, кинувши швидкий погляд на своїх босів, які вели його справи від імені сім'ї Демарко. Великий Тоні був грузним, стодвадцятикілограмовим, лисіючим, сорокарічним італійцем із крупними, немов витесаними з каменю, рисами обличчя і вічно спітнілою маківкою, яку він раз у раз промокав хустинкою. Маленький Тоні, навпаки, був жилавим, невисоким, пекучим брюнетом, незмінно запакованим у дорогі костюми-трійки ідеального крою. У його темних очах явно читалося: «Я довбаний садист, і мені до дрижаків подобається встромляти ножі в людей». Принаймні саме так зчитував його погляд сам Рекс. Можливо, в побуті цей хлопець був досить добродушним, може, навіть регулярно ходив до церкви й дуже любив свою стареньку маму та милих песиків, але лякати самим лише примруженим поглядом він умів віртуозно.

Зараз вони сиділи в розкішному, обшитому дерев'яними панелями кабінеті Свободи, занурені в очікування. Чекали, коли можна буде переходити до наступного етапу допиту цього довбаного Фостера. Рокет нервово, одну за одною, курив сигарети, заповнюючи кімнату сизим туманом, тоді як два Тоні з ентузіазмом дегустували випивку з особистих запасів чеха.

— Слухай, а класне вино, — Великий Тоні відправив до рота кубик сиру, смакуючи посмак.

— От прям гарно йде, скуштуй.

— Тху, як ти взагалі можеш пити біле? — скривившись, мов від зубного болю, відповів Маленький Тоні, відсуваючи від себе пузатий келих.

— Ой, теж мені поціновувач знайшовся! — густим басом розреготався Великий Тоні.

— Якби не я, ти б і досі горілку з коньяком в одній склянці мішав і думав, що воно класно п'ється! До речі, коньяк у чеха теж на рівні. Тож, коли покінчимо зі справою Фостера, треба буде погомоніти із цим Свободою, — вів далі він, обводячи поглядом багато обставлений кабінет. — І взагалі, бізнес у нього налагоджений непогано.

«От же ж виродки, — промайнуло в голові Рокета, який зціпив зуби так, що аж жовна заграли на вилицях. — Тут стрілянина така була, ледь люди не поздихали, а ці сидять, немов генерали часів Наполеонівських війн, вино хлебчуть і розважаються. Хоча це я, як людина, що бачила за своє життя значно більше перестрілок, мав би бути розслабленим, а не ці два макаронники!»

Незабаром важкі двері кабінету відчинилися, і до кімнати увійшов один із підручних Тоні з туго перев'язаним плечем, на якому виднілися плями крові.

«І найдивовижніше, — роздратовано міркував Рокет, дивлячись на пораненого бійця, — що цей німецький диверсант, якого всі так боялися, чинив набагато менше опору, ніж та дрібна дівка, схожа на те дівчисько з "Чарівника країни Оз"(фільм 1939 року із Джуді Гарленд). Метала ножі, немов довбана амазонка!»

— Загалом, босе, ми ніби всіх відловили, — хрипко відзвітував поранений бандит.

— Німця до Фостера відправили. Він підтвердив, що всі живі й майже цілі. Режисер нібито готовий говорити з Рокетом.

Великий Тоні, неспішно вислухавши доповідь, перевів важкий погляд на Рекса. — Гаразд, старий. Давай уже цього разу не підведи нас і розколи Фостера. А то ми думали, що тут дріб'язок на пару годин, а сидимо в цій дірі вже хрін знає скільки.

Він виразно подивився на циферблат свого годинника.

— Значить так: якщо за пів години нуль результатів, то з твоїм Фостером підемо розмовляти ми.

— Я думаю, ти розумієш, що зараз на кону? — жуючи оливку, хижо, оголюючи білі зуби, всміхнувся Маленький Тоні.

«Та все я, бляха, розумію, потворо ти довбана, — подумки огризнувся Рокет, відчуваючи, як по спині потік холодний піт. — Якщо я знову сяду в калюжу, то ви в найкращому разі просто скинете мене з теми зі зброєю. А для перестраховки ще й повісите на мене який-небудь лівий труп або щось у цьому дусі, щоб я мовчав до кінця своїх днів. Усе я знаю».

— Не хвилюйтеся, хлопці, зараз я його розколю, — вголос промовив Рекс, натягнувши на обличчя найнахабнішу й найсамовпевненішу зі своїх усмішок, і рішучим кроком рушив до однієї з кімнат, де тримали під вартою Фостера.

Підходячи до потрібних дверей, він раптом почув гучний регіт і захоплений вигук Уолберга:

— Ну ви даєте, містере Фостер!

Рокет закотив очі, подумки проклинаючи своїх недолугих підлеглих, і різко відчинив двері.

— І уявляєте, вона мені каже: «Майлзі, крихітко, здається, я зіпсувала свою сукню. Не позичиш мені свій піджак?» — мовив Фостер, зручно вмостившись на дерев'яній лаві. На ній взагалі неможливо було влаштуватися нормально, але в цього товстуна це якось вийшло, а Уолберг і Вілкінс, азартно подавшись уперед, сиділи на стільцях просто перед ним, ловлячи кожне слово, немов були на концерті улюбленого коміка.

— Що ви тут влаштували, ідіоти?! Вам його охороняти треба було, а не байки його слухати! — гаркнув Рокет, бризкаючи слиною від люті.