4

Запах екосольвентного чорнила, глянцевої плівки та щойно надрукованого банера — єдине, що бадьорило і повертало до життя. Мій офіс, моя студія широкоформатного друку, де я — єдина господиня, завжди була моїм прихистком. Коли я переступала поріг студії, час ніби завмирав. Усе залишалося за стінами офісу, втрачаючи свою значущість. Так сталося й сьогодні, варто було опинитися на роботі, як усі неприємності забулися.

Вмостившись навпроти екрана комп'ютера, я намагалася зосередитися на роботі. Однак думками весь час поверталася до кучерявої дівчинки на ім'я «Задирака». Цікаво, скільки років малій? П’ять, шість? На вигляд вона ще ходить у дитячий садок, хоча мовлення гарне, та й видно, що розумненька росте.

Стукіт у двері перервав потік думок.

— Василино, до вас новий клієнт, — сказала моя помічниця, зазирнувши у дверний отвір. 

— Проведи його, — відповіла, поспіхом закриваючи вкладку на комп'ютері. Каюся, намагалася знайти хоч якусь інформацію про дівчинку, яка сьогодні вранці ледь не потрапила мені під колеса.

За хвилину до кабінету увійшов чоловік. Високий, представницький. На ньому бездоганно пошитий костюм, що підкреслює широкі плечі, світла сорочка без краватки. Мимоволі я чіплялася за деталі: впевнена хода, дружелюбний погляд і бешкетна іскра в карих очах.

— Доброго дня, Василино. Мені вас дуже рекомендували, сказавши, що краще, ніж ваше агентство, я не знайду в усьому місті, — зайшов із козирів, чим викликав у мене усмішку. А потім ще й руку простягнув: — Роман. 

— Дуже приємно, Романе. Чим можу бути корисна? — рукостискання чоловіка виявилося в міру твердим, однак я все одно збентежилася, вкрившись рум’янцем, що зі мною вже давненько не відбувалося.

Зайнявши вільний стілець якраз навпроти мого робочого столу, Роман розкрив папку з начерками можливого логотипу.

— Я планую відкрити мережу суші-кафе, — трохи подався вперед, від чого я вловила аромат його одеколону: свіжий, із дерев'яною ноткою і чимось іще... суто чоловічим. — Потрібні вивіски, банери, внутрішнє оформлення. Що порадите? Як краще привернути увагу?

Не гаючи зайвого часу, ми заглибилися в обговорення майбутніх макетів: колірна гама, текст, шрифти, картинки. Роман захоплено вів бесіду і, що вже гріха таїти, відверто фліртував. Його харизматичність ненав'язливо обплітала у свої мережі, мов павутиння. Кожен погляд, ледь вловимий вигин губ, коли дивився на мене, піднімали в мені відповідну, але вже забуту, легкість.

— Мені подобається ваш підхід, Василино, — підсумував Роман, коли ми склали технічне завдання, обговоривши перші деталі. — Відчувається, що ви по-справжньому любите свою справу. Красива, успішна жінка, — зробивши паузу, зазирнув мені прямо в очі, — і впевнений, чудова людина.

Відчувши, як фарба знову приливає до щік, я поспішила відвести погляд. Ні́яковість від неприкритого компліменту сковала, але я швидко взяла себе в руки.

— Дякую, Романе. Сподіваюся, ви не розчаруєтеся, — говорила рівним тоном, намагаючись не виявляти зайвих емоцій, — дайте нам кілька днів і ми підготуємо вам варіанти. А потім можемо обговорити макети і скласти кошторис.

— Супер. Буду з нетерпінням чекати нашої наступної зустрічі, — і знову потягнувся потиснути мою руку. Цього разу затримав рукостискання трохи довше, ніж того вимагав діловий етикет. — Був радий знайомству. Гарного дня. 

— Усього доброго...

Коли за Романом зачинилися двері, я відкинулася на спинку крісла. І спіймала себе на думці, що вперше за довгий час відчуваю не пекучий біль і спустошення, а легкість. Ніби хтось прочинив у моїй пораненій душі кватирку, впустивши туди свіже повітря.

***

Решта дня минула у спробах зосередитися на роботі, однак образ Романа все ніяк не виходив із голови. Та й не дивно. Двоє абсолютно протилежних чоловіків, як день і ніч. Серйозний, стриманий Юра і відкритий, грайливий Роман.

Стрілки на годиннику підповзли до позначки шостої вечора. Час додому. Вимкнувши комп'ютер, я швидко зібрала сумку, намагаючись ігнорувати внутрішню тривогу від неминучої зустрічі зі зведеною сестрою.

Покинувши офіс, я сіла в машину і вирішила перед поїздкою набрати чоловіка. Цілий день минув, а ми так і не спілкувалися одне з одним після ранкового інциденту. Цікаво, як у нього справи, чи все гаразд?

Набрала номер, телефон приклала до вуха. А на тому кінці дроту тягучі гудки у відповідь. Не додзвонилася! Почекавши хвилину, набрала ще раз, але тепер мені відповідав голос робота-оператора: «Абонент тимчасово недоступний».

Юра майже ніколи не вимикав телефон. Завжди був на зв'язку, коли б я не подзвонила. Можливо, він надто зайнятий. Це я вже звільнилася і поспішаю додому, а чоловік може бути зосереджений на роботі. Так, точно. Усе так і є...

Відклавши телефон убік, потягнулася до ключа запалювання, щоб запустити двигун. І раптом згадала слова, які буквально вчора говорила чоловікові: «Я не зможу пережити твою жалюсть або, що ще гірше, — байдужість». В очах неприємно запекло, але сльози так і залишилися непролитими. Увімкнувши на магнітолі музику, я швидко перевела увагу на дорогу. Коли я за кермом, то максимально зосереджена на русі — так завжди було і цей раз не виняток.

За пів години, під'їхавши до будинку, я помітила, що машини чоловіка немає у дворі. А ворота гаража теж зачинені, хоча Юра зазвичай залишає їх відчиненими, якщо приїжджає раніше за мене. Виходить, я не помилилася, і в Юри справді на роботі справжній аврал!

***

Стоячи біля кухонної плити, я помітила у вікно яскраві фари. Мить — і шини таксі зашурхотіли, наближаючись до двору. Світло вуличного ліхтаря дозволило розгледіти жіночий силует: яскрава пляма, тобто Інга у своєму пальті винного кольору, виходила з машини. Збираючись опанувати напругу, я раптом помітила ще одну машину — чорний позашляховик Юри.

— Я вдома, — крикнула Інга, ледь встигнувши переступити поріг.

Відставивши сковороду вбік, я подивилася на сестру. А вона у вікно визирала...