3

Проспала будильник. Світанок давно настав, а я лежала в обіймах із сусідньою подушкою, наче мені нікуди не треба. Насправді ж, у будні я завжди встаю з першими променями сонця. Роблю зарядку, йду на пробіжку, потім готую бадьору каву в турці та сніданок для нас із чоловіком. Ну а потім збираюся на улюблену роботу і весь день кручуся, як білка в колесі, аж поки не настає вечір.

Але сьогодні все інакше...

Прокинувшись, потягнулася до мобільного, що лежав на тумбочці біля ліжка. Примруженими очима глянула на екран телефону й оніміла — майже восьма ранку. От тобі й халепа!

Не пам'ятаючи себе, різко зірвалася з ліжка. На ходу накинула халат і геть зі спальні швидким кроком. Спускаючись сходами на перший поверх, намагалася збагнути, як же так вийшло, що не спрацював будильник, який я поставила на мобільному. Про зарядку з пробіжкою можна забути, на готування сніданку часу теж немає...

Але що швидше я наближалася до кухні, то яскравіше відчувала запах яєчні з беконом та ароматної кави — тієї самої, що я заварюю щоранку.

Усміхаючись на всі тридцять два, я ввійшла до кухні і... бац! Серце ледь не зупинилося, зробивши перекид. Одягнена у тонкий пеньюар, який просвічувався, демонструючи стринги, біля плити стояла Інга. Її вогняного кольору волосся хвилями спадало на плечі.

Я не бачила виразу її обличчя в цю мить, але була впевнена, що вона усміхається. Юру теж не бачила — огляд не дозволяв — я ж застрягла у дверному отворі як укопана.

Вони розмовляли... Її голос трохи понижений, з легкою хрипкістю. Кокетливий тон, грайливі нотки.

— О, ти ще не куштував мій фірмовий пиріг. Там просто пальчики оближеш, — щебетала як пташка Інга. 

— Що ще за пиріг? — цікавився мій чоловік. 

— Листковий пиріг із бринзою. Баниця. Чув таке колись? — судячи з короткої паузи, Юра похитав головою. — Я коли жила в Болгарії, навчилася у місцевих. Це болгарська фірмова страва, між іншим. 

— Дуже цікаво. 

— Тоді ти просто мусиш його спробувати, — усе так само грайливо й кокетливо, що в мене аж грудка стала поперек горла.

Не знаю, скільки б іще тривав цей дурний діалог, але я ввійшла до кухні. Рішучі кроки, руки складені навхрест. Юра одразу перестав усміхатися, побачивши мене, а Інга трохи напружилася, випрямивши спину і переставши відстовбурчувати свій зад.

— Доброго ранку, — першим привітався Юра, й Інга тут же обернулася. 

— О, Васьок встала. Сідай, люба, будемо снідати. Я й для тебе приготувала яєчню.

Кивнувши в бік столу, Інга знову повернулася до плити обличчям. А я, остовпівши, навіть не знайшла що відповісти. Яка нечувана зухвалість! Готує на моїй кухні, годує мого чоловіка...

— Проспала? — усміхнувся Юра, і я кивнула. — Зате виспалася. Треба шукати в усьому плюси. 

— Угу. Плюсів, я так розумію, більше ніж один, — буркнула я, свердлячи поглядом спину сестри. Ну що вона за людина така, га? Навіщо розгулює в такому відверто непристойному вбранні? — І як тобі моя сковорідка? Пасує?

Я питала не про сковороду, звісно ж.

— Усе супер. Ти ж не проти, Васю, що я господарювала на твоїй кухні? — сестра ігнорувала мій тон: чи то навмисне, чи то справді... дурепа. 

— Взагалі-то дуже навіть проти, — не приховуючи незадоволення, відрубала я, а Інга раптом обернулася.

Дивилася на мене невинним поглядом, як бідолашна овечка. Кліпала очима, відкриваючи рот, мовляв, вона не очікувала. Витримавши її погляд, я сіпнула підборіддям.

— Я не люблю, коли без дозволу беруть чужі речі, — підкреслила останні два слова, — а по-друге, на кухні не буває двох господинь. Це моя кухня! І сковорідка... теж МОЯ!

Пауза тягнулася. Юра мовчав, Інга блідла. Ми ж усі зрозуміли, що річ зовсім не в сковорідці, хоча метафора вийшла чудовою.

— Ем-м... Вибач, — знизала плечима сестра, швидко збагнувши, як діяти далі. — Я не знала, що ти так ревниво ставишся до своєї кухні.

Я могла б продовжити цей конфлікт і підсипати вугілля в полум'я, що розгоралося, але не стала. Зітхнувши, спокійно попросила Інгу більше не хазяйнувати на моїй кухні.

Тепер мовчали всі. Закінчивши готувати, Інга поставила переді мною тарілку зі сніданком та чашку кави. Я подякувала їй кивком, простягнула руку до чашки. На смак кава виявилася непоганою: помірно міцною, солодкою, як я люблю.

— Які плани на сьогодні? — запитала я, звертаючись до Інги. 

— Піду в банк відновлювати картки. 

— А з документами, що будеш робити? 

— Теж відновлюватиму. 

— Ясно. Далі що? — сухо з мого боку. 

— Не знаю, як карта ляже. Ну що за запитання, Васю, я звідки знаю, як швидко мені відновлять документи?! — прозвучало риторично, але я не збиралася здавати позицій. 

— Мама казала, ти до нас на одну ніч. Чи в тебе змінилися плани? — я продовжувала наполягати, а Юра несподівано відступив. 

— Васю, ну не виженемо ж ми твою сестру на вулицю? — втрутився чоловік, за що отримав мій нахмурений погляд. 

— Стривай... Ми про це не домовлялися. Одна ніч — гаразд. Дві — ще куди не йшло, але більше? Тобі не здається, Інго, що про такі речі треба попереджати заздалегідь? 

— Так, треба. Але іноді життя підносить сюрпризи. Мені нікуди йти, і грошей у мене немає. Знаєш, Васю, ось якби в тебе трапилася подібна ситуація, я б у житті не прогнала. Я б сама на килимку спала, а тобі б постелила на ліжку, — ображено підтискала губи зведена сестра, кидаючи не каміння в мій город, а справжні бруківки.

Я повільно поставила чашку на стіл. Дзвін порцеляни вийшов трохи голоснішим, ніж мені хотілося, але він послужив чудовим акцентом, змусивши Юру здригнутися.

— По-перше, Інго, тобі не варто про мене так турбуватися, — мій голос став крижаним і рівним. — У нас абсолютно різні ситуації. У мене є дім, є робота, є чоловік, і я не сиджу в чужому домі в одному пеньюарі, розповідаючи моєму чоловікові, як я навчилася пекти в Болгарії пироги.