Крематорій

5

Лишившись один, Валесюк не відразу наважився на втечу. Він розумів, що потрапив у приголомшливу ситуацію і його рятівники зовсім незвичні люди, які вміють читати чужі думки та знають про навколишній світ дивні речі. Нічого лихого вони йому поки що не заподіяли, але їхня поведінка була незрозуміла і оповита таємницею. Незрозуміле завжди насторожує і лякає. Помізкувавши, Роман таки дійшов висновку, що зволікати далі немає сенсу і треба негайно накивати п’ятами, поки існує така можливість.

Покинувши без перешкод адміністративну будівлю, Валесюк роздивився навкруги. Скільки сягало око, навколо не було видно жодної живої душі. «То й не дивно», – заспокоїв себе Роман, згадуючи слова завгоспа про вихідний день. Оскільки обставини склались так, що в цей момент йому ніхто не заважав, Валесюк бадьоро попрямував у бік воріт стежкою, яку ранком сам звільнив від снігу. Що ближче він підходив до мети своєї подорожі, то важче йому ставало пересуватись. Ноги спочатку набрякли, а потім стали важкими та непідйомними, наче хто в них залив чавун. У його очах запурхали дрібні метелики, а у вухах почувся легкий дзвін, який ставав дедалі гучнішим з кожним кроком Романа до старої брами. Дзвін став надто високим, голова загула як порожній баняк, і різкий біль штрикнув у скроню.

Якщо ноги ще можна було якось пересувати, ковзаючи по снігу, то від несамовитого болю у скронях потемніло в очах. Зупинившись та зробивши кілька кроків у зворотному напрямку, Валесюк відчув раптове полегшення. За чергової спроби знову наблизитись до воріт біль повернувся зі ще більшою силою. Роман зціпив зуби, намагаючись вгамувати біль, але побачив, як носом тонкою цівкою на білий сніг потекла кров. Довелося повторити маневр відступу, і – яке блаженство! – біль ущух. Приклавши пригоршню холодного снігу до носа, Валесюк зупинив кровотечу. Роман потрохи оговтався та перевів подих. Він нарешті зрозумів, чому за ним ніхто не наглядає.

Біля його ніг лежав сніг, змочений кров’ю, а перед ним, майже поряд, був вихід з кладовища і та сама брама, через яку вчора він потрапив на цвинтар. Вертатись до приміщення Роман боявся, а вийти за ворота він не міг. Позаду, за спиною, його чекали незрозумілі сторож з шефом, а попереду – нестерпний біль. Розваживши, що ні те, не інше йому зараз ні до чого, Валесюк розтер ногою сліди крові на снігу, журливо подивився на стару браму та й поплентався стежкою вгору, туди, де виднілась верхня частина крематорію, що здалеку трохи нагадувала будівлю Сіднейської опери в обрізаному варіанті.

Місце для прогулянки було не найвеселішим, але в нього не лишилось іншого варіанта, як піти туди, куди очі дивляться, аби бути подалі від болю, завгоспа-маніяка та його бородатого охоронця. Тим більше, що вдень, на свіжому повітрі, Роману було не так страшно, як у підземеллі крематорію. Лишалась примарна ілюзія, що він і досі вільна людина.

Високо у блакитному небі над його головою, розправивши чорні крила, пролетів крук. Гучно каркнувши хриплим голосом, птах випорожнився на льоту і влучив Романові в ліве плече. Валесюк показав круку кулака та спробував скинути із себе пташиний послід, але на бушлаті лишилась жирна біла смуга. Довелось терміново відтирати її снігом, щоб токсичні інгредієнти остаточно не в’їлись у тканину.

«Бути обісраним – то до грошей», – згадав Роман народну прикмету, криво посміхнувся і про всяк випадок поглянув на небо. Після вчорашньої бурі на ньому не було ні єдиної хмаринки, і жодної пташки, здатної поставити на Валесюка чергову мітку. За теорією ймовірності, крук не повинен був у нього влучити, але Роман опинився в потрібний час у потрібному місці, і трапилось те, що мало трапитись. Ось так і відбувається в нашому житті – ми думаємо, що є жертвами збігу обставин або випадку, а насправді ці обставини, або випадок, є прямий результат наших вчинків.

Зранку, крім Гавриловича та завгоспа, Роман не бачив жодної живої людини, але стежки, які півгодини тому лежали під снігом, були акуратно почищені. Чудасія та й годі! На залишках тонкого снігового прошарку Валесюк не помітив відбитків ніг, які люди зазвичай лишають у процесі роботи. В інший час він би здивувався цій обставині, але тільки не сьогодні. За добу Роман побачив і почув стільки незвичайного, що здивувати чимось ще його було важко. Цей день, як і вчорашній, насичений подіями, не вписувався в жодні логічні рамки. Валесюк губився у здогадах, хто ті люди й куди він потрапив. Якщо з місцезнаходженням йому було все більш-менш ясно, то з головними персонами, які взяли участь у його долі, ще належало розібратись.

Опинившись біля траурної зали, Роман на мить зупинився. Він прекрасно пам’ятав, що перебуває внизу, під спорудою, тому роздивлятись архітектурний «шедевр» із сірого бетону не мав бажання. Навпаки, вигляд свіжих поховань навколо заспокоював та спонукав до філософських міркувань. Намагаючись не наближатись до огорожі, щоб не провокувати болю, Валесюк заглибився в місто мертвих.

Це дійсно було місто, справжнє місто, з головними вулицями, алеями, провулками, багатими та бідними кварталами, куди із земних квартир і розкішних маєтків переїхали тіла небіжчиків до місця останньої прописки. Ним можна було довго блукати, споглядаючи залишки людської слави і пам’яті рідних.

Після алеї, що була відведена під колумбарій, Роман повернув на стежку, де почали траплятись пам’ятники та могильні плити з чорного і білого мармуру. Під ними дійсно лежали небіжчики, які не були кремовані, а, за християнським звичаєм, віддані землі, хоча навіть серед них були урни з прахом, намертво вмонтовані у твердий ґрунт. Судячи з дат, поховання були недавніми.

Тридцять років тому тут ще ховали, але потім дефіцит землі змусив керівництво збудувати крематорій. Небіжчика спалювали, а урну з прахом близької людини поміщали в колумбарій, закопували в землю традиційним способом, але на меншій площі, або родичі зберігали її в себе вдома. Коротше кажучи, послуги на будь-який вибір та смак, залежно від наявності коштів. У наш час поховання в центрі столиці за витратами може зрівнятися з пишним весіллям, і скільки грошей крутиться в цьому бізнесі, одному Богу відомо. Платити треба було за все, починаючи з місця на цвинтарі і завершуючи поминками. Незважаючи на вартість цієї процедури, багато киян примудрились ховати своїх близьких навіть на закритому, старому кладовищі, десь поряд з Лесею Українкою. Померлим було вже все одно, а живі пнулись одне перед одним, щоб засвідчити, хто більше любить і поважає небіжчика після смерті, бо за життя їм, певно, було ніколи.