Початок

                                                 ПЕРЕДМОВА

      Вічне місто – прадавній Київ! Скільки ж тобі років насправді? Легенди приписують твоє заснування старшому брату Кию, як Ромулу приписують заснування Рима. Можливо, у цьому є частка істини, але не вся правда, тому що Рим уже існував до Ромула, а Київ уже був задовго до появи в ньому дядька грізного Атілли –  Кия.

     У сиву давнину, коли античні греки називали  Дніпро Борисфеном, він був набагато ширшим, ніж за наших часів. Його низький лівий берег, що ховався за обрієм, ледве можна було розгледіти з київських пагорбів. З високих круч, скільки сягає око на схід сонця, можна було побачити тільки блакитне небо, прозору воду та легкокрилих чайок, що ширяли над водою далеко внизу. Від споглядання цього безмежного простору перехоплювало подих, а душа наповнювалась радістю і відчуттям абсолютної свободи.

     Береги Дніпра потопали в зелені густих лісів, повних дичини, а у воді було тісно від риби. Під розлогими шатами кремезних дубів водилися грізні леви і благородні олені. Струмки з чистою джерельною водою тихо дзюрчали там, де тепер усе покрите асфальтом. І жили тут вільно люди – Даждьбогові діти, що понад життя цінували свободу. Тільки ледар міг померти в цьому місці від голоду та спраги, такою багатою і щедрою була ця земля.

     Задовго до Кия сюди прийшла людина і поставила хрест на одному з пагорбів біля стін міста. Чоловік, що підняв хрест, був перший учень Ісуса Христа –  апостол Андрій. Він зупинився край  дороги, що називалась Узвозом і змією спускалася з високих круч, до пристані, на берег річки. Андрій виголошував дивні слова – про любов до ближнього та єдиного Бога для всіх людей на землі.

     Йому ніхто не заважав, бо люди були вільні й поважали свободу інших. Деякі подорожні зупинялись і слухали, бо було дивно чути, що замість грізного Перуна, Ярила, ясноликого Хороса-Світовида, Даждьбога та інших богів, яким молилися і приносили жертви їхні пращури, має бути тільки один Бог, з далекої землі, та ще й такий, що дозволив себе вбити. Волхви  поcміхались у сиві бороди, проходячи біля дерев’яного хреста по дорозі до капища на требу. Як може почути людину чужий бог, який не знає слова? Ніяк!

     Але кажуть: крапля камінь точить. Нема вже давно священних капищ. Повалені  ідоли поплили за течією до Руського моря та й згинули там. А волхви перетворилися на козаків-характерників, які добре пам’ятали, з чого все почалось. Але лишились і ті ворожбити, які не прийняли нову віру, а досі служать старим богам, щосили намагаючись відродити їхню велич і могутність…

     Через багато років, вшановуючи цю подію, узвіз назвали Андріївським, а на його початку, там, де стояв хрест, збудували Андріївську церкву.

     Мало що залишилось від давнього Києва і дійшло до наших днів, але історичні події тих часів закарбувалися в назвах вулиць і площ. Вони застигли в будовах Софії Київської, Михайлівського собору та Печерської лаври, де знайшли свій останній спочинок Ілля Муромець, Нестор Літописець та багато інших святих, котрі як завжди продовжують захищати вічне місто від знищення.

     Яка втіха ступати ногами на землю, по якій ходили княгиня Ольга і Ярослав Мудрий, дихати тим повітрям, що дихали ним Ілля Муромець і Володимир Великий, торкатися руками каміння Десятинної церкви, що його заклали у фундамент невідомі будівельники тисячу років назад. Бачити ті самі простори, що їх бачили апостол Андрій, Кий, Щек, Хорив і Аскольд з Діром.

     Яке щастя знати, що Київ не змогли знищити хвилі старих та нових загарбників і він щоразу як Фенікс поставав із попелу, щоб виконати своє призначення, про яке знав перший учень Христа, але про яке замовчує історія.

     Київ не міг загинути тоді і не загине тепер, бо його справжня історія не закінчилась, а тільки починається, адже на його землях і нині триває невидима боротьба Добра і Зла…

                                                КРЕМАТОРІЙ

                                                           1