Крем полуничного кольору

Крем був полуничного кольору. Він приємно пахнув і переливався на сонці рожевими та помаранчевими відтінками, наче намагався сподобатися кожному, хто відкрив його. Всередині цієї баночки був цілий полуничний всесвіт зі своїми сяючими галактиками, вимірами та екзопланетами. Це був той крем для шкіри, про який вона мріяла з недавніх пір. За словами давніх подруг Віри та Крістіни, крем був майже чудодійним, він не просто зволожував, підживлював та захищав шкіру від зневоднення та інших неприємних речей, він буквально творив магію.

Близькі подруги Зої Гаскелл – колишньої вчительки англійської мови, а тепер безробітної навперебій нахвалювали дію крему «Акло-С», але купити в простих магазинах його було не можливо, ну, майже неможливо. Хтось казав, що це все через побічні ефекти, які приносили багато клопоту. Або… було щось інше. Одна покупниця з маленького містечка Канаан, що на південному заході штату Род-Айленд, подала до суду на ізраїльську компанію за те, що нібито цей крем завдав серйозної шкоди її шкірі, але чи то в суді вдалося домовитися, чи його не було зовсім; в результаті, компанія їй щось відшкодувала. Коротше, справу якось зам’яли. Все-таки щось там сталося, оскільки після гучних подій крем «Акло-С» тепер почали продавати з-під поли. Навіть у маркетахплейсах його було майже не знайти. Але це, звичайно, не означало, що його перестали виробляти, адже гроші не пахнуть. Його стали виробляти більше, при цьому секрет виробництва досі тримався у найсуворішій таємниці. Як то кажуть, інтрига зберігалася.

Крем полуничного кольору, як його називала Зої, довелося замовляти не через фірмові магазини, які геть заперечували його існування на своїх складах, а через той самий даркнет. Звичайно, колишня вчителька була далека від усього того, що звучить, як «дарк» і «нет», але їй вдалося розшукати в даркнеті якогось розумника, що пропонував крем з доставкою додому. Зрозуміло, модна річ коштувала у рази дорожче, ніж її початкова ціна, але якщо Зої вирішила, то вона вирішила. Єдине, що її збентежило (і не безпідставно), це те, що крем продавала якась сумнівна крамниця з продажу «рідкісної могильної землі та особливих ритуальних речей». Крім цього, там можна було замовити «унікальний шаманський бубен», «робочі ловці снів», якісь черепи та гримуари невідомого походження (не за всі гроші світу, але коштували вони недешево). Все це, звичайно, виглядало підозріло, але якщо добре подумати, на те він і даркнет. Тут все має виглядати в міру підозріло і страшенно привабливо. Не виключено, що та сама ізраїльська компанія навіть доплачувала їм за посередництво та розповсюдження; це іноді називається словом дилерство, яке вона дуже не любила. Як би там не було, відступати вже пізно. Не виключено, що її знову обдурять, як це було з покупкою дорогої помади три роки тому, але бажання придбати елітний крем буквально з’їдало зсередини, навіть не тому, що подруги про нього всі вуха продзижчали, а тому, що так підказувала інтуїція, яка ніколи (або майже ніколи) НЕ ОБМАНЮВАЛА. Вона ще довго дивилася на екран свого комп’ютера, перш ніж рука потягнулася до миші і платіж за товар було здійснено.

Справа була зроблена.

За кілька днів вона стане щасливою власницею модного крему. І нехай подруги разом із підписницями з фейсбуку їй заздрять. Звичайно, останнім часом у неї з грошима стало зовсім туго, адже допомоги з безробіття ледве вистачало на життя, а нову роботу вона так і не знайшла. До того ж через проклятий гіпотеріоз вона почала виглядати зовсім погано. Надмірна вага робила її тіло безформним тілесним нагромадженням. До речі, в мами було теж саме. Вона також страждала на це. Медики говорили, що ендокринні захворювання – це серйозна річ, всі ці проблеми призводять до гормонального збою та ожиріння, але ситуація не зовсім безнадійна, якщо вчасно звернутися за допомогою. Так, з віком людина краще не стає, що б там не говорили одурілі подружки з «клубу вгодованих красунь», які вечорами сидять у фейсбуці. Дратували, ДРАТУВАЛИ ці жахливі зморшки, мішки під очима, складки на шкірі, які все псували, та й колір шкіри залишав бажати кращого. Коли вона дивилася в дзеркало, то іноді готова була ненавидіти себе за цю зовнішність. Саме ненавидіти. Найгірше те, що ці процеси не можна було зупинити. Це викликало часом таку злість, що Зої готова була рвати своє волосся на голові, рвати і важко плакати після цього. Звичайно, років двадцять тому вона була красунею, навколо якої крутилися найкращі хлопці з Брауновського університету. Ну, хай не найкращі, але непогані. Однокурсниці зеленіли від заздрощів. Зої могла дозволити собі відкидати деякі пропозиції, йдучи на побачення лише з найпривабливішими хлопцями. Хоча все залежало від її настрою та наполегливості залицяльників.

Студентські роки були чудовим часом. Але де ця колишня краса зараз? Зої Гаскелл перетворилася на жахливу «каракатицю» – так вона іноді себе називала. Слово гидке, але куди подітися! Тепер вона могла годинами сидіти перед широким дзеркалом, розглядаючи кожну складку, кожну родимку на своєму тілі. Її обличчя застигало, як воскова маска. З відчиненого вікна трохи дув серпневий вітер, ворушивши її довге волосся. Десь на кухні протяжно завивав чайник, але Зої була нерухома. Сідаючи навпроти дзеркала, вона ніби забувала про все на світі. Навіть огидний гавкіт величезного довгошерстого сенбернара, який стрибав на сусідній галявині, не злив її в ці безмовні моменти. Вона думала про себе. Вона хотіла виглядати красивою, точніше, хотіла повернути свою красу, хоч трохи, красу, якою колись підкоряла серця чоловіків, адже краса – це її alter ego. У цьому було навіть щось маніакальне, нав’язливе, невротичне. Втім, крем полуничного кольору, який, за словами щасливих власниць, творив диво, міг би трохи виправити цю ситуацію, хай не радикально, але це помітно додало б плюсів. Якщо маленьке диво відбудеться, а на більше вона не сподівалася, то вона буде до кінця життя обожнювати цих виробників, навіть якщо вони виявляться з самого пекла.