Люди і каміння

Людина, зраджуючи достатньо у своєму житті, доволі часто не приймає собі це за зраду, а найперше та найбільше - сама перед собою.

Суспільство чи окрема людина свідомо засуджує і буде засуджувати якнайшвидше фізичну зраду, бо ж факт і видно. Згодом, як прозріють, то нумо гуртом - на площу позору. 
Каміння старчить на всіх винних, щоб їх закидати. А кидають найбільше - явно не святі.

А емоційне - ніхто не побачить і до того нікому немає справи, навмисне.

Перевернутий світ.

Думок багато, благо ніхто нічиїх не читає. 
Ото б була катавасія, якби могли.

Дивує, чому зростає кількість храмів рівномірно із силою нелюбові до ближнього. 
Одів білу сорочечку - святий вже.

А ближній? 
Не вигідно його любити. Та й все.

Заселення незрілими душами. 
Вічна спрага боротьби.

Духовна велич дарує свободу та розуміння світу. Такими важко керувати. Вони - маяки. Міцні і загартовані. Непорушні.

Цікаво, що на гру масок, его чи зраду душі мало хто звертає увагу. 
Так й засудити - це діло найлегше. Пальцем показав на інших, головою похитав, та й сам наче весь начепурений став. Диви - плями зійшли.

У парі люди пізнають істину любов тоді, коли приходить час безумної любові.  До неї - довгий шлях розчарування та майже втрати енергії життя. 
Проти неї - кава у ліжко, це є лише гарне виховання чи манери.

Безумовна любов заживляє оббиті крила і дає душі силу творити життя далі. Але до неї треба дожити, дійти, зрозуміти та відчути.