Про зневіру та силу волі

У ранні роки життя емпата знівельовані власні кордони і відкриті ( навстіж ) двері для чужих схем світло сприйняття. 

Так, саме с в і т л о прийняття. 

Емпат бере чуже як своє, бо вже «спить», а чужі діють, поки є нагода.

Довкола виглядає наче він ( емпат ) у тилу чужинців, які глухі та говорять іншими частотами, йдуть не вперед до світла, а постійно звертають у хащі мороку.

Ну і що з того, де біда?

А ось - прошу вас, тоді емпат перестає:

♾️Бути єдиним зі своїм Я
♾️Творцем Буття
♾️Думає нерідними мислеформами
♾️Забув свої дари і можливості 
♾️Згубив ключі до виміру благодаті
♾️Не знає коду до власної сили волі.

Життя продовжується, але не по душі емпата, бо він лізе зі шкіри, аби вгодити всім - родині, друзям. 

Старається, аби стати їхнім, прийнятим до кола, якого насправді немає, а ті, інші, живуть у царстві кривих дзеркал приреченості холодних душ.

Болить? Ще й як!

Рве душу і тіло на шмаття, кровить зневірою, байдужістю, а що робити - густий туман і безнадія.

Кохання приходить і проходить, себе не знайти і світ, загалом, тобі чужий до огиди.

Де вихід? 
Прийшов же сюди за власним вибором.

Вихід є, він у самій людині - почати прислухатися до СЕБЕ у всіх випадках, пригадувати забуті відчуття святої істини у своєму світлі правди, почати вірити і говорити вслух собі про свій вимір буття, де ти зможеш вільно дихати і віднайти свої інструменти.
Саме так.

Творити те, що ти хочеш, не боятися, що не вийде, бо якщо хоч раз вийшло, то і всі наступні рази вдасться, лише

п а м ʼя т а й   п о д а в а т и   з а п и т.