Глава 44

У кав'ярні-кондитерській, де ми з Іллею очікували на Максима, панувала затишна атмосфера. Тепло від світлих ламп і аромат свіжозвареної кави змішувався з м'якими звуками джазу. Я пила каву, поглядаючи на Іллю, який у візочку з цікавістю розглядав яскраві брязкальця.

Серце билося частіше від хвилювання. Сьогодні Максим вирішив представити мене своїй колишній дружині, Віці. Незвичайна ситуація, навіть для нас. Хоч я і стала офіційно Самойловою, із золотою обручкою на пальці, однаково відчувала, як страх втратити Максима охоплює мене, коли думала про його зустрічі з Вікою й Алісою. Ці ревнощі, ірраціональні й болісні,  важко було контролювати.

Звук дзвіночків над дверима вивів мене з роздумів. Моє серце на секунду завмерло, коли в дверях з'явилися Ігор, Віка і маленька дівчинка. Я інстинктивно напружилася, готова до захисту, але тут же нагадала собі, що Віка - це минуле Максима.

Вони підійшли до нашого столика, і я посміхнулася, намагаючись приховати внутрішню напругу.

- Привіт, - Максим підійшов до мене і поцілував.

- Я Віка, а це... Руслан, - представилася дівчина, посміхаючись мені.

Я моргнула, дивлячись на неї, потім перевела погляд на незнайомого чоловіка, який притримував Віку за талію. Його погляд не залишав сумнівів у їхніх стосунках.

Віка здавалася щасливою, її очі світилися, коли вона обмінялася поглядом із Русланом. Я зрозуміла, що він справді важливий для неї.

- Привіт, я Оля, - представляюся я. - Я багато чого про вас чула, Віка, дуже рада познайомитися, -  вимовляю я, все ще шалено нервуючи. Подумки порівнюю себе з дівчиною, намагаючись знайти в чому вона краща за мене.

- А ми від Максима про тебе нічого не чули, тож сподіваюся, скоро заповнимо цю прогалину, - підсмикувала вона Максима.

- Матусю, подивися, який він маленький. Які пальчики! Як у ляльки! Такі крихітні! - захоплено вимовляла Аліса, заглядаючи в коляску.

Віка підійшла до візка, і її посмішка стала ширшою, коли вона дивилася на нашого з Максом сина.

- Вітаю вас із народженням сина, хоч і з запізненням, - сказала вона, і її слова звучали щиро.

Потім ми влаштувалися за столом. Спочатку атмосфера була напруженою. Але незабаром усі розслабилися, і розмова потекла легко. Я помітила, як Віка і Руслан обмінювалися закоханими поглядами, і це остаточно заспокоїло мене. Віка кохала цю людину, і їхнє минуле з Максимом для неї вже не відігравало ролі.

Коли вони пішли, я глибоко зітхнула і посміхнулася Максиму.

- Аліса така мила і дуже сильно тебе любить, - сказала я.

- Я виростив її, Олю, тому ми так прив'язані одне до одного. Цей Руслан, до речі, її справжній батько. З'явився зовсім недавно.

Максим раптово стає похмурим і серйозним. Схоже, Руслан йому зовсім не подобається.

- Він колись кинув вагітну Віку. Знаєш, я міг стати таким самим, втратити найкращі роки життя, не бачити, як син росте, робить перші кроки і вимовляє перші слова. Добре, що в нас усе склалося інакше, - він обійняв мене і притягнув до себе, ніжно цілуючи у скроню. - Ну що, поїдемо додому? - запитав він, і я кивнула у відповідь.

Удома, коли Ілюша заснув просто на дитячому килимку, а я з усмішкою стояла й дивилася на нього, Максим обійняв мене зі спини, і я відчула, як його дихання торкнулося мого волосся.

- Спасибі тобі, Олю, - тихо прошепотів він, - за те, що ти поруч, за те, що пробачила мене, і за нашого Іллю, за все.

Я притулилася до нього, відчуваючи тепло його рук і серцебиття. У цю мить усі мої страхи й сумніви зникли, залишивши після себе лише відчуття глибокої вдячності за те, що в мене є така чудова сім'я.

- Я теж вдячна тобі, Максиме, - відповіла я. - За те, що ти робиш для нас, за те, що ти тут, зі мною та Іллею.

Ми з Максимом сіли на диван, тримаючись за руки, і мовчки дивилися на нашого сина.

- Ти знаєш, - почав Максим, - я ніколи не перестану дякувати долі за те, що вона звела нас разом. Досі не віриться, що все ось так повернулося. Дружина найкращого друга тепер носить моє прізвище і ми виховуємо спільного сина, - усміхається він.

Я посміхнулася, слухаючи його. І справді повірити складно. Якби в минулому мені хтось сказав, що все складеться саме так, я б розсміялася йому в обличчя, не повіривши.

Ми довго ще сидимо так, обіймаючись і дивлячись на нашого сина, і я раптом зрозуміла, що мені не потрібно нічого більшого. Ця мить була ідеальною - спокійною, тихою, сповненою любов'ю і теплом.

Я подивилася на Максима і побачила в його очах те ж саме - нескінченну любов і надію на наше щасливе спільне майбутнє.

Максим притиснув мене до себе ще міцніше, і ми сиділи так, слухаючи тихе дихання нашого сина, і знали, що це тільки початок нашого спільного шляху - шляху, сповненого кохання, щастя і взаєморозуміння.