Глава 42

Зал був повний шуму та метушні. На сцені розмістилися фортепіано та два мікрофони, а за лаштунками ховалася Аліса. Я встиг на початок виступу, ледве вмовивши керівництво відпустити мене з роботи. Я обіцяв малый, що обов'язково буду.

- Ти виглядаєш чудово, Віко. Як твої справи? – запитав я, цілуючи її в щоку.

- Як завжди, сумуємо за тобою. Здається, ти зібрався одружитися на роботі. Ти виглядаєш таким втомленим. Коли ти востаннє нормально спав? – Віка глянула на мене пронизливим поглядом.

Я усміхнувся, відмахуючись від її слів. Не стану ж я зізнаватися, що причина моїх безсонних ночей і темних кіл під очима – це жінка, з якою я живу і яка народила мені сина.

- Я сплю нормально, навіть краще, ніж раніше. Я зараз у короткій відпустці, так що особливо себе не перевантажую, – відповів я.

- Правда? А не хочеш на вихідних кудись вибратися? Алісі б сподобалося, – запропонувала Віка.

- Вибач, але у мене всі дні заплановані. Мені потрібно вирішити деякі справи. Я вирішив змінити квартиру, у однокімнатній стало тісно, – усміхнувся я вибачливо.

- О, зрозуміло, – сказала вона, здавалося, здивована моїм раптовим рішенням.

- Мені потрібна твоя згода на продаж, як моєї законної дружини. Обговоримо після концерту, добре?

- Звісно, – відповіла вона, а потім повернулася і прослідкувала поглядом по залу, ніби шукала когось.

Я сидів поруч із Вікою та її мамою. Ми так довго знайомі, але сьогодні я відчув себе трохи незручно. Її мама все ще сподівалася, що ми з Вікою поновимо стосунки і у нас буде справжній шлюб. Але правда в тому, що за всі ці роки ми стільки разів пробували, що пора зупинитися.

Моя давня любов до неї, яка стала хворобою, тепер почала згасати, думки про Віку змінилися думками про Олю та Іллю.

Моє життя тепер наповнене іншими турботами: є Оля і маленький син. Думки про розлучення та нову родину не полишають мене.

Коли почався концерт, Віка все ще нервувала, пробігаючи поглядом по залу. Я помітив її занепокоєння та запитав:

- Ти когось шукаєш?

Віка занадто неспокійно вертілася на кріслі.

- Що? Ні, звідки ти взяв? – відповіла вона, збентежено.

- Ти з моменту приходу постійно дивишся на вхід, а не на сцену.

- Тобі здалося, просто переживаю за дочку, не можу дочекатися її виступу, – сказала вона.

І в той момент за нашими спинами пролунав чоловічий голос:

- Вибачте, будь ласка. Перепрошую.

Віка озирнулася, і я зробив те ж саме. Наморщився, помітивши Алмазова. Знову він. Помітив, як вони з Вікторією обмінюються усмішками, він займає місце прямо за нею.

Схоже, я не помилився, коли вирішив, що між ними щось відбувається.

Концерт почався, і я бачу, як Аліса виходить на сцену. Вона виглядає впевнено, але її гра на фортепіано та спів... ну, скажімо так, залишають бажати кращого. У залі лунає сміх, але це добрий сміх. Я не можу стриматися і теж посміхаюся.

Після її виступу Віка каже, що хоче забрати Алісу та влаштувати ввечері свято. Я дивлюся на Віку та розумію, що настав час для серйозної розмови.

- Віка, можемо з тобою на хвильку відійти, обмінятися парою слів наодинці? – прошу я.

Вона погоджується, і ми відходимо вбік від усіх.

- У тебе точно все гаразд? Про що ти хотів поговорити? – питає Віка.

Я збираюсь з духом. Цей момент я відкладав, але тепер необхідно все сказати.

- Віка, я хочу розлучення, – випалюю я. – Вибач, знаю, що місце і час невідповідні, просто мені дуже потрібно.