Глава 37

Я розглядаю вітрину з тортами в супермаркеті, ніяк не визначусь із вибором. Хочеться і наполеон, і бананово-йогуртовий. У роті збираються слинки.

Нарешті визначившись, тягну руку до коробки, розвертаюсь, щоб знайти у величезному супермаркеті Макса з Іллюшкою, і врізаюся в чоловічі груди.

— Ой, вибачте, — підіймаю погляд на чоловіка, й усмішка відразу сповзає з мого обличчя.

Очі розширюються від подиву. Ця зустріч занадто несподівана й небажана.

— Ну привіт, Оль, — вимовляє мій колишній чоловік, уважно розглядаючи мене з ніг до голови. — Давно не бачилися.

Який взагалі шанс зустріти у величезному мегаполісі серед стількох людей саме колишнього чоловіка? Майже нульовий. Але він випав мені.

— Іване? Несподівано, — намагаюся приховати свою знервованість. — Мені час, — єдине, що можу видавити із себе, хочу обійти його, щоб втекти, але він хапає мене за руку й тягне на себе, не даючи зробити жодного кроку. — А ти погарнішала, Оль. Сумувала за мною?

На його обличчі розтягується самовдоволена усмішка, дивиться на мене оцінювальним поглядом. Його пальці боляче впиваються в ніжну шкіру на моєму за’пясті, швидше за все, залишаться сліди.

— З чого б мені за тобою сумувати, Іване? — пирхаю, відійшовши від першого шоку. — Відпусти, — вимагаю. — Я не одна тут.

— Не одна? — питає глузливо, крутить головою на всі боки. — А мені здається, що одна. Облиш, не треба вигадувати історії для мене про те, що в тебе все чудово і що мужика знайшла кращого за мене. Я ж тебе знаю, Олю. Ти нікуди не любиш ходити, біля плити весь вільний час проводиш. Так ні з ким і не познайомилася, так?

— Погано, значить, знаєш мене.

Нарешті позбуваюся його захвату, масажую руку.

— Судячи з того, що на твоєму безіменному пальці немає обручки, у тебе справи на особистому фронті йдуть ще гірше, ніж у мене. Як там твоя ця… як її? Голубєва? Воронцова? А, — клацаю пальцями, — Воронова.

— Ревнуєш чи що, Оль? Усе ще не забула мене? — по-своєму розуміє мої слова Іван.

— Ти занадто високої думки про себе, Іване. Але, знаєш, я мушу тобі все ж подякувати. Якби не твої зради, моє життя поряд із тобою зараз було б нестерпним. А зараз я щаслива. Дуже. І в цьому є частка твоєї заслуги.

Усміхаюся, уважно колишнього чоловіка роздивляюся і не розумію, що в ньому колись знайшла. Серденько зараз не тьохкає. Жодних почуттів не залишилося. А колись так сильно його кохала, що життя свого без нього не уявляла. Страждала, сльози по ньому лила. Як же добре, що все минуло.

— Іване, — чую голос за спиною, обертаюся, злякано на Максима дивлюся.

Чесно кажучи, мені дуже хотілося б похвалитися перед колишнім чоловіком, що без нього не пропала. Що дитину народила, що чоловік у мене хороший і дбайливий, але оскільки цей самий чоловік — його колишній найкращий друг і колега, навіть заїкнутися в його присутності про таке не змогла б.

А ось Макс, схоже, вирішив нічого не приховувати.

— Макс? Яка несподіванка. Прикинь, з Олькою зіткнулися тут, а тепер і ти. Прям як за старих добрих часів. А це що? — киває на коляску зі сплячим Іллею. — Твій чи що? Чому нічого не чув про те, що ти батьком став?

— Мій, — спокійно підтверджує Самойлов. Потім мене за талію обіймає й до себе притягує. — Пам’ятається, обіцяв, що якщо в мене син колись народиться, то тебе хрещеним батьком покличу. Але в ситуації, що склалася, сам розумієш, це трохи недоречно.

Максим цілує мене в скроню, тим самим заявляючи свої права на мене. Я вся напружена, не знаю, як поводитися і що робити, тому просто мовчу, спостерігаючи за обміном нищівними поглядами чоловіків.

— Я не зрозумів, ви двоє разом чи що? — обличчя Івана викривляє гримаса гніву. Наче це я пішла від нього, зрадивши з його найкращим другом.

— Ти все правильно зрозумів, Іване. Ти втратив чудову жінку, а я її знайшов. Не будемо затримувати тебе, нам уже теж час, — він підштовхує мене вперед, сам штовхає коляску. Ми проходимо повз мого колишнього чоловіка і всередині я відчуваю тріумф.

Він і справді приголомшений таким станом справ.

— Дякую, — кажу тихо, коли відходимо від колишнього чоловіка на безпечну відстань.

— За що? — Макс повертає до мене голову.

— За те, що з Ванею допоміг.

— Хіба я не сказав правду? — спокійно питає він. Зовні жодної емоції не видно, але чомусь здається, що зсередини горить через цю зустріч. — Адже ти й справді моя жінка.

Його слова відгукуються усередині грудей приємним теплом.

Нашу розмову перериває Іллюшка. Він починає пхикати у візку, і я беру його на руки. Ми поспішаємо на касу. Поки Макс пробиває товари на касі самообслуговування, я розглядаю різні батончики та жуйки на стенді.

Хитаю на руках Іллюшку, роблю крок назад і з необережності наступаю комусь на ногу.

— Вибачте, — червонію, обертаюсь і… Це вже друга неприємна зустріч із минулим за сьогодні. Вони тут усім сімейством прийшли закупівлі робити чи що? — Валентино Володимирівно, — стримано вітаюся, киваючи.