Глава 33

Ми з мамою переодягаємо Іллю, розкладаємо речі й косимося у вікно на двір. Там тато з Максом про щось говорять. Хвилююся, щоб не посварилися, у батька ще той характер. Але, здається, усе мирно минає.

— Думаю, вони порозумілися. Тато не виглядає злим, — ніби прочитавши мої думки, каже мама.

— Сподіваюся, — зітхаю.

— У тебе нові сережки, доню? Гарні такі, — зауважує мама.

— А, так, це… — трохи бентежусь. — Це подарунок від Максима. Я ж у ломбард здала ті, що мені Іван дарував.

— Уважний він і, здається, порядний.

— Мам, якось надто швидко Самойлов серце твоє розтопив. Усього лише сережки твоїй доньці нові купив. А тиждень тому ти його люто ненавиділа. Нагадати? — усміхаюся. Але й водночас тішуся, мені не хотілося б, щоб між моїми батьками та Максимом виникали конфлікти. Усе ж таки в майбутньому нам у будь-якому випадку доведеться зустрічатися час від часу.

— Я його не так собі в житті уявляла. І мені здається, він до вас дуже добре ставиться та піклується. Дам-но йому другий шанс, але якщо тебе знову образить, то наступного разу його не пробачу, — із напускною серйозною відповідає мама, а мама від онука відірватися не може.

— Я піду на стіл накрию, а ти за Іллюшею приглянь тоді.

Залишаю маму в кімнаті, йду до кухні. Дістаю із шафки святкову скатертину, сервірую стіл. Мама вже все приготувати встигла, залишилося лише нарізку зробити й по тарілках усе розкласти. Таке відчуття, що мама чекала не на мене з Іллюшею, а щонайменше на автобус гостей.

Потім у хату заходить батько, іде з онуком знайомитися. На руки не ризикує його взяти, боїться, каже, надто дрібний. Ми сміємось.

Чоловіки займаються шашликом, я годую сина й кладу спати. На той час якраз усе готове й можемо сідати за стіл.

— Гарний цей Максим, й Іллюшка на нього такий схожий. Від дівок відбою не буде.

— Так, гарний, — погоджуюсь із мамою.

— Хто? Максим чи син? — сміється мама, а сама мене уважно роздивляється, ніби намагається знайти щось у моїх очах.

— Обидва, — зізнаюся, усміхнувшись.

— Подобається тобі він? Може, у вас усе налагодиться ще. Це справа така, там розійшлися, тут зійшлися.

— Ні, мам, у нас не така ситуація. Адже знаєш. Як би мені не хотілося, але не від мене це залежить. До того ж… Не думаю, що він до мене щось відчуває.

— А ти, доню, любиш його? — мама знову ставить незручні питання.

— Можливо, — зітхаю й мовчки нарізаю хліб.

— Пахне смачно, я страшенно зголоднів уже, — лунає раптово голос за спиною.

Я здригаюся від несподіванки. Як давно він тут? Що встиг почути?

Моє обличчя кидає в жар, боюся обернутися до Максима й зустрітися поглядом.

Відчуваю незначну незручність, коли збираємось вчотирьох в одній кімнаті. Але Максим, здається, розслаблений, зовсім не хвилюється. На відміну від мене. Я чомусь навіть поглядом із ним зустрічатися боюся.

— Ти надовго до нас, дочко? — запитує батько.

— Не знаю, — знизую плечима. — На пару місяців точно. Поки Іллюша не підросте трохи.

— Це чудово! А то приїдеш на день-два — й одразу до міста свого. А тут же повітря яке і все домашнє, натуральне! Добре, що ліжечко твоє так і не віддали нікому, знадобилося таки! — вигукує батько. — А ти, Максиме, як плануєш приїжджати? На вихідних?

Я давлюся їжею й починаю кашляти. Занадто незручні питання тато ставить. Він, схоже, вирішив, що якщо в нас дитина спільна й ми в одній квартирі стільки часу прожили, то в нас усе налагодилося і ми справжньою родиною стали.

— Як робота дозволятиме, — нейтральна відповідь Максима, здається, задовольняє тата.

Я розраховую, що Максим поїде відразу ж після обіду. Але він не поспішає покидати нас. Наче відтягує той момент, коли треба повернутися додому.

— Все гаразд? Ти якась напружена, — рівним голосом запитує він, коли залишаємось наодинці на кухні. Різкими рухами відчиняю верхню шафку і складаю помитий посуд. Весь цей час Макс крутився поряд, намагаючись мені допомогти.

— Так. Усе добре. Незвично просто, відвикла вже від батьківського дому, — намагаюся говорити впевнено. — А коли ти виїжджаєш? Уже третя дня.

— Кортить позбутися мене? — у його голосі чується глузування.

— Ні, я просто цей… хотіла тобі із собою їжі зібрати, щоб тобі на дачі було чим перекусити. Ну, і незабаром стемніє, хвилюватися буду за тебе, — протираю стільницю, на чоловіка не дивлюся.

Лопатки пече від його пильного погляду. Він спостерігає за кожним моїм рухом, сидячи на стільці, спокійно відкинувшись на спинку. Не відчуває жодної краплі незручності. На відміну від мене.

— Твій батько хотів показати мені ваше поле, я не міг відмовити йому.

— О господи, — хапаюся за голову. — Там лише десять гектарів, нема на що дивитися.

— Я не міг відмовити, — знизує плечима Максим, усміхаючись. Я лише хитаю головою на його слова, не вірячи в те, що Самойлов не міг знайти причину, щоб відмовити моєму батькові.