Глава 32

Ольга

Я дістаю з посудомийки тарілки й чую, як відчиняються вхідні двері. Погляд падає на годинник. Майже десята вечора. Мене трохи відпускає від того, що Максим повернувся додому, а не залишився ночувати у своєї… дружини.

Дружина… Це слово гостріше за ніж. Мені хочеться більше знати про їхні взаємини, але спитати якось незручно було. Тішить лише, що вони окремо живуть. І, судячи з того, що за цей час жодного разу вона не прийшла до нього, стосунки між ними не настільки близькі в плані чоловіка та дружини. Чи мені просто хочеться так думати?

— Не спиш? — чую голос позаду й повертаюся до Максима.

Він стоїть у дверному отворі. У руках ніжний букет піонових троянд. Кліпаю кілька разів, дивлюся на нього з подивом.

— У когось день народження? — кивком вказую на букет. — Ти завтра кудись ідеш?

Він опускає погляд униз, на квіти, усміхається. Потім робить кілька кроків, скорочуючи між нами дистанцію, простягає букет мені.

— Проїжджав повз квітковий і ось, вирішив купити. Ви ж, дівчатка, любите таке.

Я на мить застигаю, намагаючись зрозуміти, чи правильно я зрозуміла. Ці квіти мені призначені?

— Не подобаються? — робить свій висновок Самойлов через мою затримку. — Не знав, які ти любиш, тому на свій смак вибрав.

— Ні, що ти, вони чудові! — простягаю руку, щоб прийняти букет, і відчуваю, як стикаються наші пальці, що викликає тремтіння в моєму тілі. — Дуже дякую, — зариваюся носом у ніжні бутони, вдихаю їхній чудовий аромат. — У тебе є ваза? Не пам’ятаю, щоб бачила десь.

— Ні, — усміхається він, — адже мені не дарують квіти. Ось, візьми банку, — дістає з верхньої шафки одну з порожніх банок і ставить на стіл. Потім лізе в кишеню і крутить у руці синю маленьку коробочку. — Це теж тобі. Вирішив невеликий подарунок зробити. Сподіваюся, тобі сподобається.

Він кладе її на стільницю поряд зі мною. Коробочка з логотипом ювелірного магазину. Переводжу здивований погляд на Максима.

— Але в мене ще не день народження, Максе. До чого ці раптові подарунки?

Я дійсно не розумію його мотивів і настрою, що раптово змінився.

— Це за сина. Згадав, що нічого навіть не купив тобі.

— Не треба було, — хитаю головою, а сама обережно торкаюся коробочки. Затамувавши подих, відкриваю її, і на губах розтягується усмішка. — Вони чудові. Дорогі ж, мабуть? Не варто було так витрачатися, — торкаюся синіх каменів на сережках.

— Я помітив, що ти не носиш свої сережки, тож вирішив, що це буде хороший подарунок тобі.

— Я в ломбард їх здала, — вимовляю зніяковіло й червонію. — Дякую за подарунок, — мій голос стишується до шепоту. Це дуже зворушливо, а ще викликає дурні надії, що Максим до мене все ж таки відчуває симпатію.

Але потім я згадую про його дружину, з якою він другий день проводить час. І цього разу не можу втриматись. Запитую:

— А що з твоєю дружиною? Усе добре? Я чула твою розмову телефоном. Адже ти з нею був сьогодні? — відвертаюся до раковини, набираючи воду в банку. На Максима не дивлюся, не зможу його погляд витримати. Намагаюся, щоб мій голос звучав байдуже.

— Так, уже все гаразд. Аліска, її донька, попросила провести з ними трохи часу. Останнім часом я в них нечастий гість і вона дуже сумує. Звикла, що я завжди поряд. Тому швидко закінчив справи на роботі й до них заскочив.

— Ясно, — підрізаю стебла квітів, занурюю у воду. Ставлю банку посередині столу. Не пам’ятаю, коли востаннє мені дарували квіти. Просто так, без приводу.

Щось якось навіть шкода себе стає. Адже багато жінок звикли до таких маленьких проявів уваги й для них це звична річ, що чоловік приходить додому після роботи в будній день, не на свято й не на значну дату, з гарним букетом квітів, щоб зробити їй приємно або підняти настрій.

А ось у моєму житті все зовсім не так.

Й ось я як дурепа радію цим квітам, відірвати погляду не можу й уже сумую, бо більше як тиждень не протримаються. Зав’януть. Хоча мене тут за тиждень уже й не буде.

— Я закинула в машинку твої речі, — змінюю тему на буденну. — І наліпила тобі трохи пельменів та вареників, заморозила їх і котлетки. Тож не голодуватимеш перший час, коли я поїду.

Переводжу погляд на Макса.

— Дякую, — він на мене якось дивно дивиться, надто пильно, ніби заново вивчає дівчину, що весь цей час у його квартирі живе.

— Що? — питаю, тому що його увага надто довго прикута до мене. І це важке мовчання і напруження між нами надто незручне.

— Нічого, — хитає головою, — просто не можу зрозуміти, як Іван міг бути таким дурнем. Адже ти завжди була ідеальною дружиною.

— Як показує практика, Максиме, ідеальні дружини швидко набридають, — посміхаюся. Згадувати про невдалий шлюб не хочеться.

— Вибач, що про нього заговорив.

— Нічого страшного, я вже перехворіла на нього. Давно. У мене тепер є інший найважливіший у житті чоловік. Піду, до речі, подивлюсь, як він там.

— А що педіатр сказав? Адже ви їздили до нього сьогодні? — Максим іде за мною, а мені так на самоті побути зараз хочеться.