Глава 26

Ілля засинає дуже швидко, він такий крихітка, що мені страшно його на руках тримати. На нього все ще великі всі речі, які я встигла купити. Як добре, що з малюком усе гаразд, так я ще в житті не боялася.

Я починаю відчувати запаморочення та втому. Ми тільки з пологового будинку приїхали, а я повністю вибилася із сили.

Я не звикла сидіти на місці, тому не можу дочекатися, коли нарешті повністю відновлюсь після пологів і зможу знову увійти до звичного ритму життя. Напевно, Максим має рацію: якби мені довелося ще й помотатися містом із дитиною на руках, я б не витримала такого навантаження.

Мені навіть не вистачає сил, щоб подумати про те, чи варто лягати в ліжко Максима, чи перестилати постільну білизну. Я просто йду в душ, потім закидаю в пральну машину одяг, у якому була в лікарні, залажу під ковдру й одразу ж відключаюся, забуваючи про те, де перебуваю.

Крізь сон я чую, як тихенько відчинилися двері, глухі кроки відчуваю. Я лежу, прислухаючись до звуків у кімнаті, насторожено дивлюся на спину чоловіка з-під прочинених повік. Він стоїть біля ліжечка, дивиться на сплячого Іллю.

Цікаво, про що він думає? Остання думка перед тим, як сон остаточно мене поглинає.

Я прокидаюся різко через дитячий плач. За вікном уже темніє. Господи, скільки ж часу зараз? Тягнуся рукою до тумбочки за телефоном. Ох, я мала погодувати Іллю ще годину тому!

— Тихо, мій маленький, зараз мама тебе погодує, — беру його на руки, колихаю. Іду на кухню і ставлю кип’ятитися воду.

Максима у квартирі немає. Куди пішов — не попередив. Та і хто я така, щоб звітувати переді мною? Може, на роботу пішов чи… чи до дружини…

Від останнього припущення чомусь неприємно в грудях стискає. Ревнощі? Не може бути, ми стільки часу не бачилися, я вже давно мала охолонути до нього.

Підношу до губ сина пляшечку, і, на щастя, цього достатньо для того, щоб малюк заспокоївся.

Я хитаю його на руках. Ходжу сюди-туди кімнатою й усе прислухаюся до звуків у квартирі. Коли Ілля знову засинає, я сідаю в крісло поруч із його ліжечком, укриваюся пледом і довго сиджу ось так, дивлячись на свого синочка.

Зненацька за вікном зривається сильний вітер, по склу краплі дощу починають стукати. Стає якось тривожно на душі. Намагаюся відігнати це почуття й вирішую розвісити на лоджії прання, яке встигло випратися.

Нічого тут не змінилося відтоді, як я жила тут деякий час. Навіть сушарка для білизни в тому ж місці в шафі стоїть. Намагаюся тихенько ходити квартирою, чомусь мені здається, що малюк від будь-якого звуку прокинутися може.

Потім йду на кухню, вирішую приготувати суп та рагу. Усі потрібні продукти знаходжу в холодильнику. Усе у вікно поглядаю, за яким розігралася справжня злива.

Вхідні двері стукають у момент, коли я знімаю з плити каструлю. Макс проходить повз кухню весь промоклий до ниточки.

Я визираю в коридор. Він дістає із шафи сухий одяг. Немов відчуваючи на собі мій погляд, повертає в мій бік голову.

— Чому не в ліжку? — запитує, зачиняючи дверцята шафи. — Як почуваєшся?

— Вже виспалася. Зараз повечеряю, нагодую Іллю і знову ляжу. Ти їстимеш?

— Ні, — хитає головою. — Я вже вечеряв. Малу з репетиції забирав і з нею поїв.

Мої брови вигинаються від подиву. Яку малу?

— Мала — це донька Віки, моєї дружини. Я їй батька замінив, — пояснює на мій сповнений подиву погляд.

— А-а-а, зрозуміло, — намагаюся видавити із себе усмішку й одразу ж у кухні ховаюсь.

Прикро за Іллюшу стає. Чужу дитину, виходить, він любить набагато більше за свою. Нашу дитину він навіть не хотів. Так просто мені тоді в обличчя сказав, щоб аборт зробила. На тлі всього, що сталося, на очі навертаються сльози образи.

Максим проходить повз кухню, стукає дверима ванної кімнати. Я чую, як ллється вода, і відчуваю, як швидко б’ється моє серце. Тремтячими руками насипаю у дві тарілки рагу, потім згадую, що він уже поїв. У мене теж апетит зникає, висипаю назад у каструлю, накриваю кришкою й ховаюсь у спальні.

Чомусь певна, що сюди він не зайде.

Але я забуваю, що запасна ковдра та подушки знаходяться в шафі спальні. Максим тихенько прочиняє двері. Він в одних спортивних штанах. З голим торсом.

Майже не дихаю, прикидаюсь сплячою. Прислухаюся до кожного звуку в кімнаті. Він дістає постіль, але не йде. Чую його тихі кроки. Він завмирає поруч із ліжечком.

Дивиться на сина?

І за кілька секунд поспішає піти зі спальні, ніби перебувати в одній кімнаті з нами йому нестерпно. Таке ставлення робить боляче. Образа торкається мого серця, я насилу ковтаю в’язку слину. Максим завжди таким хорошим чоловіком мені здавався, стільки разів допомагав мені, рятував, проблеми мої розв’язував, але тепер… тепер я просто не розумію його. Хоча ні, що тут не розуміти? Йому на голову раптово впала жінка з дитиною, і тепер ми на все життя пов’язані міцними путами.