Глава 25

Ольга

Нас виписують за два тижні. З повним пакетом ліків для мене. З малюком, на щастя, все гаразд, вагу набрав швидко, але все одно крихітка такий, що страшно на руки брати.

Нас забирає Максим. За цей час він кілька разів приїжджав, привозив потрібні мені речі. На дитину жодного разу не поглянув. А коли я запитала, як йому ім’я Ілля, байдуже відповів:

— Вибирай ім’я, яке подобається тобі.

Сказав так, ніби в майбутньому не збирався бачитись із сином і кликати його на ім’я. Хоча, швидше за все, так і буде. Я вже починаю шкодувати, що запанікувала й зателефонувала йому. Тільки серце заспокоїлось, і знову в грудях пожежа.

Прикро так за сина. Тільки мені одній і потрібен.

— Зробімо фото з виписки, — до нас підбігає фотограф, який підробляє в пологовому будинку й, сам того не знаючи, ставить нас у незручне становище.

— О, ні, дякую, — намагаюся заперечити, але нас із Максимом уже тягнуть до фотозони з лелекою і лунають звуки затвора фотоапарата.

Я скошую погляд на Максима, видавлюю із себе винувату усмішку. Притискаю до грудей конверт із найдорожчим у моєму житті.

Після невеликої фотосесії ми виходимо з пологового будинку, Максим відчиняє для мене задні дверцята, допомагає сісти.

— Автокрісло ще не встиг купити, — вимовляє, і я різко на нього погляд кидаю.

Чи означають його слова, що зараз він не просто відвезе нас додому й забуде про наше існування, а час від часу відвідуватиме і проводитиме час із сином?

Мені так хочеться, щоб моя дитина мала повноцінну сім’ю.

Максим сідає за кермо й поки веде машину, я намилуватися ним не можу. Серце в грудях тьохкає, не виходить у мене ображатися на нього й ненавидіти. Стільки місяців не бачила його й так мріяла хоч одним оком на нього поглянути. Й ось він тут. Просто поряд зі мною. Але все так само недоступний. І не мій.

— Ти пробач, що ось так на голову тобі звалилася. Я просто на той момент не знала, що робити, і запанікувала. Дзвонити не було кому, батьки не встигли б приїхати до міста.

— Не парся, Оль, — знову коротке, байдуже.

Максим виглядає задумливим та відстороненим. Ніби він думками десь далеко. Відвертаюсь до вікна, щоб не дивитися на нього. Ілля міцно спить, навіть не уявляючи, яка буря всередині його мами розгортається зараз.

Те, що ми їдемо не в той бік, я помічаю не відразу.

— Моя квартира на іншому ж кінці міста розташована, Максиме, — кажу розгублено, зустрічаючись із ним поглядом у дзеркалі заднього виду.

— Ми до мене їдемо. Сподіваюся, ти не проти, що я без твоєї згоди перевіз до себе всі речі?

— Що? — мої брови повзуть вгору. — У сенсі до тебе? — зовсім не розумію, що відбувається.

— Олю, ти ж не збираєшся там дитину ростити? Те місце зовсім для цього не підходить.

— Але… але це незручно якось, Максиме. Я не вимагаю від тебе нічого, ти не подумай. Я не збиралася тебе шантажувати дитиною чи аліменти виплачувати просити. Нам від тебе нічого не потрібно.

— Просто не сперечайся, добре?

Я киваю. Радості не відчуваю зовсім. Відчуття, наче я змусила його це зробити. І тепер він не радий.