Глава 22

Минає тижнів зо два відтоді, як я побачила Макса з іншою жінкою. За цей час я трохи заспокоїлася. Зрештою, Максим дорослий чоловік і усвідомлює те, що робить. Він живе окремо від дружини. Це означає, що жодних міцних стосунків у них немає. І я ні в чому не винна. Їхній шлюб я не розбивала.

Ці аргументи на мене змогли вплинути.

Наприкінці робочого дня ставлю в сухожар інструменти, прибираю своє робоче місце і вже збираюся йти, як мій телефон раптово оживає і на екрані з’являється ім’я Максима.

Дзвінка від Самойлова я ніяк не очікувала, тому спочатку впадаю в ступор, потім не можу вирішити, відповідати чи ні. Зрештою відповідаю. Раптом щось важливе? Адже він ніколи не дзвонить без причин.

— Так? — голос звучить тихо, вся тремчу, місця собі знайти не можу. Зрештою опускаюся в крісло.

— Оль, привіт, я з дачі їду, ти вдома вже? Завезу тобі щось із продуктів, щоб ти не тягалася із сумками сама. Ну, і заощадиш трохи, усе одно підвал забитий у мене.

— Я… е… Дякую, Максиме, але не треба було. Це якось… незручно, — гублюся через його слова.

Це вияв турботи? Чи просто дружній вчинок? У будь-якому разі, він пам’ятає про мене і хвилюється.

— Мені було не складно. То що, ти вдома?

— Ще ні, на роботі. Буду протягом години десь.

— Тоді нумо я заїду по тебе. Я вже в місто заїхав, — пропонує Максим, і я не маю причин відмовити йому. Хоча після того, як побачила його з незнайомкою, в очі дивитися соромно.

І нав’язуватися не хочеться.

Але ж він сам запропонував. Потрібно бути як Самойлов: просто вдавати, що між нами нічого не сталося. Я все ще дружина — уже, звичайно, колишня — його найкращого друга, до якої він завжди добре ставився.

— Добре, тоді чекатиму на тебе, — погоджуюсь, а сама вже із сумочки косметичку дістаю. Як добре, що із собою сьогодні її захопила.

Приводжу себе швидко до ладу. Чомусь хочеться мати гарний вигляд в очах Максима. І знову злюся на себе за ці думки.

Нетерпляче поглядаю на стоянку перед салоном краси. Коли там нарешті завмирає знайомий позашляховик, мене всю від нервової напруги трясти починає. Знову дивлюся на себе в дзеркало, хапаю верхній одяг та виходжу надвір.

Сідаю на переднє сидіння позашляховика, і відразу ж у легені знайомий приємний аромат чоловічого парфуму проникає.

— Привіт, — першим вітається Макс, чекає, коли я пристебну ремінь безпеки, і відразу ж на дорогу виїжджає. — Як у тебе справи? Хазяйка більше не обурювалася?

— Все чудово, дякую. Усе владналося завдяки тобі, а я навіть нормально тобі подякувати не встигла.

— Дрібниці, Оль.

Далі їдемо мовчки. Я відкидаюся на спинку крісла й потай поглядаю на чоловіка за кермом.

У салоні працює обігрівач, і мені стає страшенно жарко. Я прикриваю очі, відчуваючи, як у мене починає закладати вуха. Освіжувач повітря в машині видає занадто різкий для мене запах, коли в машину сідала, чомусь не відчувала його, можливо, через те, що разом зі мною в салон проникло свіже повітря.

Цей тягучий, нудотно-солодкий запах проникає в ніздрі й не дає дихати. Як на зло, манера водіння Максима сьогодні надто різка. На черговому повороті мені стає ще гірше й починає по-справжньому заколисувати.

Я роблю глибокий вдих і затримую дихання. Один раз, другий, третій — і не витримую. Хочу якнайшвидше вибратися на свіже повітря, бо в голові починає неймовірно паморочитися, а перед очима танцюють темні цятки.

— Зупини, будь ласка, — прошу його тихо, сама скло опускаю, щоб жадібно вдихнути свіже повітря.

— Щось трапилося? — співчутливо цікавиться Максим.

— Мені погано. Зупини.