Глава 14

Коли я прокидаюсь вранці, то Максима в квартирі вже немає. Відкриваю валізу, яку чоловік прихопив із моєї квартири, і намагаюся знайти щось підходяще, щоб одягнути сьогодні на роботу.

Заварюю каву, дістаю з холодильника вчорашню вечерю, що залишилася. Поки снідаю заходжу на свою робочу сторінку і нагадую клієнткам, на котрий час вони сьогодні записані, щоб підтвердити запис. Потім знаходжу на тумбочці ключі від машини, одягаю куртку та спускаюся вниз.

Чорний позашляховик Макс блищить на сонці. А гарний же! Ніколи не думала, що я настільки падка на автомобілі. Але так захотілося й собі такого самого. Нічого, все ще буде! Потрібно тільки зібратися з силами і вигадати що далі робити. Можна було спробувати свій манікюрний салон відкрити. Непогана справа. Тепер я матиму достатньо часу, щоб зайнятися цим. Раніше треба було готувати, чоловіка з роботи зустрічати, прання постійно, а зараз я самам розпоряджаюся своїм часом.

Я забираюся в салон і заводжу двигун. До роботи хвилин тридцять їхати, але сьогодні дорога займає набагато більше часу, перед святами усі намагаються встигнути зробити якнайбільше. За вікном маячать прикрашені вітрини, вбрані ялинки. Так чекала цьогорічного свята і таке розчарування.

Я ледве паркуюсь у вузькому просторі перед салоном краси де працюю. Вбігаю всередину і на ходу знімаю куртку. Клієнтка вже хвилин десять як чекає на мене.

- Нічого собі, Олько! Це твій тобі таку тачку підігнав? Ось це я розумію чоловік!

Я застигаю на місці. Олена точно не хотіла мене вколоти, але вийшло навпаки.

- Ні… це… – вигадую як пояснити ситуацію. При згадці про чоловіка хочеться повернутися під ковдру. - Наша машина зламалася, а друг Вані поїхав у відрядження і залишив свою.

- Ну, а я вже думала привітати тебе.

- А цей друг неодружений? Гарний? – цікавиться Сніжана. Очі в неї спалахнули вмить.

- На перше - ні, друге - так, - жартую я і приймаюся за клієнтку.

Балаканина трохи відволікає від власних проблем, дає забутися. Клієнтки всі мої постійні, тож я в курсі хто чим дихає. Одночасно і радісно за дівчаток і сумно за себе, коли вони розповідають про своїх чоловіків та подарунки. І про те, як проведуть свята. Я здебільшого відмовчуюсь або відразу переводжу тему в інше русло.

Нарешті божевільний робочий день закінчується. Я навіть не встигаю зайти на сайт агенцій, щоб пошукати квартиру. Перед Максом соромно. Адже він для цього машину мені дав.

- Гаразд, усім до побачення, дівчатка. До завтра! – прощаюсь я і стягую з вішалки куртку.

Виходжу надвір і вдихаю морозне повітря. Сніг все ще стоїть. Не розтанув. Але мені зараз не вдається належним чином оцінити цю красу.

Телефон у кишені дзижчить. Іван сьогодні вже кілька разів дзвонив. Я ігнорувала його.

Я дістаю з сумки ключі від машини, піднімаю погляд і натикаюсь на... Івана.

- Що так здригнулася, жінко? - Він схиляє голову набік, дивиться на мене примруженим недобрим поглядом. Усміхається.

Я розумію, що ми посеред вулиці і зробити він мені точно нічого не зможе, тому розправляю плечі і з викликом дивлюся йому в очі.

- Не чекала просто. Думала, ти давно помчав до своєї Ані, пакувати валізи і планувати спільне життя, - хмикаю я.

- На себе подивися, перш ніж мені дорікати чимось, - у його погляді спалахує злість.

Мої брови злітають нагору. Про що він?

- Я то думаю, що це Макс за тебе так завзято заступався? Захищав. А ти все ні-ні та й про його дружину питала. Давно це у вас?

До мене не одразу доходить про що він. Адже це просто абсурд.

- Ти в своєму розумі? - обурююся я.

- Я якраз у своєму.  Жаль, що тільки зараз зіставив ці факти. На тачці ось його їздиш, - вимовляє єхидно і б'є кулаком по бамперу щосили.

Я здригаюся, коли спрацьовує сигналізація. Тремтячими руками не з першого разу вдається натиснути кнопку і вимкнути її.

- До чого тут машина? - Злість піднімається, хочеться вирватися назовні. - До чого тут взагалі Макс? – мій голос набуває сили. – Ми зараз про тебе говоримо! Про те, що ти брехав мені, спав з іншою жінкою! З нашого сімейного бюджету брав гроші та їй подарунки купував! Скільки коштували сережки, а, Іване? Мені ти чомусь такі не дарував.  Чи я варта лише дрібниць з магазину біжутерії?

Я дивлюся на нього з докором, але чоловіка мої слова тільки більше злять.

- Ти зараз мені зуби заговорити намагаєшся? - Він наступає на мене, я роблю крок назад. - Я і з тобою і з твоїм коханцем розберуся! Ясно тобі? - гаркає, та так, що я підстрибую на місці.

- Я завтра на розлучення подам, - вимовляю здавлено, ковтаючи колючий ком у горлі. З кожною годиною розчарування у чоловіка посилюється.

- Ти завтра свої манатки збереш і додому повернешся. Ти моя, Олю, запам'ятай це! Якщо завра коли з роботи повернуся тебе вдома не застану - нарікай на себе. Влаштували непотреби за моєю спиною! А з Максом я ще поговорю. Теж мені друг! - зло випльовує Іван, різко розвертається і йде, залишивши мене в повному сум'ятті та страху.

Проходить десь з півгодини, коли в мене нарешті проходить внутрішнє тремтіння і я можу спокійно завести машину і поїхати до будинку Максима. У мене є ключі від квартири, але я не наважуюсь відчинити ними двері. Натискаю на кнопку дзвінка та прислухаюся до звуків.