Розділ 1: Неоновий прилив

Майамі спалахував мільйонами неонових вивісок — яскраво-рожевих, бірюзових та лимонних, які ліниво відбивалися на глянцевих, вимитих до блиску капотах машин, що поважно рухалися вздовж Оушен-Драйв. Вечірнє повітря пахнуло океанською сіллю, дорогим кокосовим маслом для засмаги та розпеченим асфальтом, який не встигав остигати під важкими колесами престижних лімузинів і люксових седанів. У ті роки на парковках біля дорогих готелів вишикувалися справжні виставки багатства: величні «Роллс-Ройси», білосніжні «Бентлі» з відкритим верхом та масивні, пафосні Кадиллаки і Лінкольни, які виблискували хромованими решітками радіаторів, наче злитки срібла.

Але в той вечір я тікав від цієї суєти. Мій темно-синій купе «Ягуар XJ-S» — уособлення британського аристократичного стилю — стрімко мчав по нічному шосе, залишаючи блиск центру Майамі далеко позаду. Важкі двері моєї машини надійно ізолювали мене від зовнішнього світу. Всередині панував ідеальний затишок старої європейської школи: пахло дорогою, товстою шкірою кольору англійського дуба, а передня панель була виточена з цільного масиву горіхового дерева, покритих дзеркальним шаром лаку. На моєму зап'ясті блідо виблискував золотий «Ролекс Дайтона». Мені було тридчять два роки, я мав білозубу посмішку кінозірки, розкішну віллу на Палм-Айленд і таємницю, яка могла відправити мене за ґрати до кінця днів. Але сьогодні я почувався королем, який просто втомився від своєї корони.

Я звернув із траси біля самотньої, блідо освітленої заправки «Техако» на околиці пустиря. Поруч із нею стояла типова придорожня закусочна з напівзатертою неоновою вивіскою «У Френка». Зазвичай я обходив такі місця стороною, воліючи вечеряти тар-таром із блакитного тунця під трюфельним соусом у найкращих ресторанах узбережжя. Але зараз мені просто потрібен був ковток міцної чорної кави, щоб не заснути за кермом.

Коли я штовхнув скляні двері, над ними тихо задзвонив маленький бляшаний дзвіночок. Всередині пахло пересмаженим беконом, дешевим тютюном і старою кавоваркою. Зал був майже порожнім — у кутку дрімав якийсь далекобійник, а з музичного автомата тихо лився тужливий блюз.

Я підійшов до високої лакованої стійки і завмер. Моє серце пропустило удар, а пальці мимоволі стисли шкіряне портмоне.

Вона стояла за стійкою, спиною до мене, протираючи кришталеві стакани брудною серветкою. Але навіть у цій простій робочій обстановці її фігура здавалася витвором мистецтва: тонка талія, округлі стегна, які підкреслювала проста джинсова спідниця, і пишні груди під білою фірмовою блузкою. Але найголовнішим було її волосся — велетенські, важкі хвилі яскраво-рудого, вогняного кольору спадали на її плечі, наче розплавлене золото в променях тьмяних ламп закусочної.

Вона повільно розвернулася, почувши мої кроки.

Я затамував подих. На мене дивилися величезні, пронизливі зелені очі кольору тропічного моря після шторму. В них не було бідності чи смирення звичайної офіціантки — лише холодний, розважливий і водночас неймовірно привабливий погляд жінки, яка знає собі ціну. На її пухких губах застигла ледь помітна, іронічна посмішка. Вона окинула поглядом моє красиве обличчя, мій бездоганний лляний піджак від Версаче, золотий «Ролекс»  Вона бачила мене насквозь.

— Чого бажає такий поважний джентльмен у нашому глухому кутку? — її голос прозвучав низько, з легкою, хрипотою, від якої в мене вздовж хребта пробігли тисячі мурашок. — Для вишуканої вечері ви явно переплутали поворот, красунчику.

— Просто кави, ангел мій, — я постарався повернути собі звичну самовпевненість і посміхнувся своєю найкращою білозубою посмішкою. — Чорної, міцної і без цукру.

Вона граціозно повернулася до кавоварки, обдавши мене тонким, ледь помітним ароматом парфумів із нотками дикої ванілі та мускусу, які ніяк не в’язалися з цим зачуханим кафе.
— Еріка, — коротко кинула вона, ставлячи переді мною товсту керамічну чашку, з якої йшов густий пар. — І не називай мене янголом. Ти мене зовсім не знаєш. Можливо, я твій особистий диявол, який щойно вийшов із темряви за твоєю душею.

Я тоді лише засміявся, зачарований цим контрастом вогняного волосся та смарагдових очей. Дістав із кишені гаманець і недбало поклав на стійку новеньку, хрустку стодоларову купюру — безумні чайові за чашку кави, що коштувала всього п'ятдесят центів.

— Здачі не треба, Еріка, — сказав я, дивлячись їй прямо в очі. — Це за те, що ти прикрасила цей нудний вечір.

Вона навіть не подивилася на гроші. Її зелені очі прищурилися, а посмішка стала ще холоднішою і розважливішою. Це була посмішка хижака, який щойно помітив, як дурна і сита жертва сама заходить у його капкан.

Я був багатим, красивим і самовпевненим дурнем. Я забарав свою каву, повернувся в свій розкішний «Ягуар» і поїхав далі, впевнений, що це просто мила дорожня пригода. Я ще не знав, що ця руда офіціантка з заправки вже тримає на повідку мою душу, і цей вечір стане початком мого повного, феєричного падіння на саме дно пекла, з якого вже не буде вороття.