Краса вимагає жертв. Частина 3

2

Та доля обрала інший варіант мого майбутнього.

У квітні, після того, як південці заблокували, закидали бомбами, а за тим і остаточно взяли форт Самтер, їх оголосили заколотниками. А через п’ять днів вийшла прокламація президента про набір добровольців у армію. Отже, відтоді ми перебували у стані справжньої громадянської війни із конфедератами.

Про набір добровольців ми з Іларією почули, коли повертались із ринку.

Хоч моя сусідка й не стримувала гніву на південців після їхнього нападу, все ж звістка про війну не принесла їй радості. Вона перехрестилась і міцно притиснула до себе дітей, яких тоді ми взяли із собою. А я завмерла, сподіваючись, що це помилка, чийсь дурний жарт, бо яка громадянська війна тепер, коли я мушу налагодити своє життя, стати, нарешті, нормальною жінкою?

Дункан ненавидів південців. Я думала про це із жахом. Якби тільки це був жарт, або якась тимчасова прокламація, якби її завтра вже визнали недійсною та ці дурні південці, зрештою, вгамувались!

Але Дункан не поділяв моєї думки. Того ж вечора, повернувшись додому, він оголосив, що вже записався у добровольці. Він сказав це холодно й стримано, ніби говорив зі стіною, і я відчувала, що не маю права показувати, як ці слова та цей вигляд краяли мене зсередини. Може, він хотів би, щоб я похвалила його за ентузіазм і підтримала у ненависті до наших ворогів.

Та я не могла. Для мене наше майбутнє, пов’язане із життям нашої родини, де тепер було не двоє, а троє, зараз мало найбільший пріоритет. Заради цього я відмовилась від минулих імен та розпочала нове життя. Хіба можна втратити це через заколотників?

Я не мала права плакати, але не стрималась. Сльози котились, і Дункан не витирав їх. Він пригортав мене, цілував у макушку, та від нього, як завжди, віяло холодом, і тепер він вже не лишатиметься зі мною, а піде у невідоме, щоб тинятись по фронтах та вбивати інших людей.

Дункан стверджував, що війна завершиться швидко, бо південці прості заколотники, недосвідчені, у них немає нічого свого. Це звичайні бандити, неорганізовані й зарозумілі, казав він. Наша армія швидко їх усіх переможе, так, що він повернеться, навіть до того, як народиться наша дитина.

Тоді Дункан говорив зі мною ніжно, як до нашої останньої сварки, цілував, казав, що кохає. А наостанок навіть вибачився за свою поведінку останніми днями.

-Я втомився, Сузан. Розумієш? Дуже багато роботи, купа листів, треба було щодня їх розносити по різних місцях. Мій господар теж записався у добровольці, вирішує купу справ. Я хотів заробити більше, аби ти не лишалась сама без нічого, розумієш?

Я мала власні заощадження, тому не померла би з голоду, але не сказала про це.

Чому Дункан, коли хотів бути єдиним годувальником і забезпечувати мене, або нас, тепер ішов? Невже це правильно, коли чоловіки через якихось заколотників та громадянську війну мають кидати своїх дружин і дітей, іти у невідоме, зникати, й може, ніколи більше не повертатись?

Думка про це обпікала, ще дужче тому, що я не могла висказати її вголос. Я не могла нічого говорити, бо не розділяла запалу Дункана, і це могло б знову розсердити його і стати причиною нової сварки. І неможливість висловити все, що шкребло й давило зсередини, видавалась ще важчою, ніж той факт, що Дункан піде.

Здавалося, того вечора ми остаточно помирились. Чоловік благав пробачити його за все, цілував руки, навіть розмовляв із моїм животом. Він так часто й довго запевняв, що війна закінчиться дуже швидко, що вона не триватиме й декількох місяців, що я, зрештою, повірила.

Так і буде. Війна не може йти довго, бо південці просто нікчеми, їм не тягатись із нами. Доля не може бути настільки немилосердною до мене. Мій чоловік повернеться. Йому потрібна моя віра, тому я вирву, вигризу її з себе, але матиму достатньо, щоб підтримати його.

-Добре, якби ти переїхала до свого дядька – сказав Дункан, коли ми лежали в ліжку – Він подбав би про тебе.

Раніше я так і зробила би. Якби дядько не мав дружини.

Місіс Лінда Піллз, її бездоганний вигляд та жорсткий, гострий і сповнений ненависті погляд лякали. Ця жінка ні за що не прийме мене. Або якщо й прийме, зробить моє життя нестерпним. Краще ніколи б більше її не бачити.

-Я обіцяю, – сказав тоді Дункан у темряву – що південці не прийдуть сюди. Ми не пропустимо їх до Нью-Тауна. Цього не станеться.

По моїй спині пробіг холодок. Дивно було навіть думати про можливість такого. І після цих слів я збагнула реальність, зрозуміла, що форт Самтер захоплений, а отже, заколотники захочуть просуватись далі, до такої ненависної їм півночі…

Напевне, Дункан думав про це саме тоді, коли йшов записуватись у добровольці. В темряві я притиснулась до нього. Мені не хотілося більше висувати претензії.

Той день, коли наші чоловіки їхали, перетворили на національне свято. Усі жінки, як одна, виглядали задоволеними й підтримували своїх половинок, як могли. Звідусіль чулося, що південців вдасться провчити дуже швидко, і війна скоро завершиться, бо це якесь непорозуміння, а не конфлікт.

Я знала, що серця цих жінок обливались кров’ю та сльозами, але вони не мали права показувати це зовні. Нашим чоловікам потрібна віра, і хто, як не ми, здатні її дати?

Я не могла дозволити собі плакати, але мала право триматись за Дункана обома руками. Нехай він і скоро повернеться – так неодмінно буде – зараз він ще належить мені, а не війні, і я триматиму його доти, доки поїзд не загуде, вирушаючи в дорогу.

-Он твоя родина – Дункан раптом вказав направо, і я побачила дядька.

Він стояв трохи подалі, так, що не міг бачити нас. Його рум’яне, задоволене життям обличчя аж сяяло, і в його очах відбивались сонячні зайчики, які танцювали по блискучій поверхні поїзда. Незважаючи на це приємне видиво, я відчула, як мене огортає туга, бо дядько теж був одягнений по військовому, як і всі добровольці.

А ось і його дружина, моя новоспечена тітка. Вона стала ще вродливішою, підтягнутішою та рівнішою, і ще жорсткішою та холоднішою. Вона стояла біля дядька й пригладжувала йому комірець. Щось шепотіла, та на її обличчі не читалося жодних емоцій.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше