1

Я хворіла. Той холод виявився надто сильним для мого тіла.

Жар оселився у ньому, на ньому, він оточував мене, його було забагато. Він узяв мене у свої сіті, закрутив у свій кокон так, що я нічого не чула й не бачила. Тільки зрідка долітали чиїсь голоси – Іларії, ще когось, а потім Дункана. Почувши його, я зціпляла зуби й намагалась вирватись із кокону, тільки б благати забути про все й жити так, як раніше, ніби нічого не знаючи. Та нічого не виходило, бо язик у роті не слухався, ніби наповнений ватою. Чиїсь руки час від часу торкалися мого лоба, іноді я відчувала на ньому щось холодне.

Відчай накривав мене. Я зробила все неправильно, я розкрила карти, яких Дункан ніколи не мусив бачити. Я вирішила, ніби моє родинне життя може бути ідеальним тільки через мою досвідченість та красу, але чи буває таке взагалі? Можливо, я втратила Дункана назавжди тільки через свою зарозумілість і тупість, і те прекрасне, бідне, та тільки моє за ці два роки вже зникло назавжди?

Коли, черговий раз відкривши очі, я зрозуміла, що туман розсіявся, не стрималась і покликала Дункана. Між нами досі лишалась невизначеність, і я не могла одужати, не знаючи, що тепер він думає про мене і що збирається робити далі.

Але чоловіка не було. Замість нього я почула голос Іларії. Він доносився звідкілясь збоку.

-О, чорт, вона вже прокинулась!

Важкі черевики зашаруділи по підлозі, і шкарубка долоня лягла на мого лоба. Я відкрила очі ширше.

Повновиде обличчя сусідки нависало наді мною. З-за її спини визирала мала Джанет.

-Ох, ну нарешті – видихнула Іларія і перехрестилася – Хоч оклигала, і то добре.

Я покликала Дункана. Я могла прийти до тями тільки для того, щоб поговорити з ним.

Та Іларія похитала головою.

-Нема – сказала вона – На роботі. Ввечері надійде.

Отже, на роботі. Значить, не покинув мене! Я ширше відкрила очі.

Іларія відійшла. Чулося, як вона шарудить чимось біля печі. Мала Джанет стояла й дивилась на мене, відкривши рота. Ну ясно, я не хворіла жодного разу за увесь час проживання тут.

Іларія змусила мене випити гарячої несмачної рідини. Доки я намагалася проковтнути незрозуміле вариво, вона викладала останні новини.

-Конфедерати тепер окремо! – вигукнула сусідка. Її голос аж бринів від люті – Вони, сякі-такі, надумали відділятись. Вже два дні, як вони не з нами, а окремо.

Я не розуміла. Які конфедерати? Доки Іларія сипала лайливими словами на їхню адресу, її ніхто не міг і не наважився б перебити.

-Південці – раптом озвалась Джанет – Південці, пані Аллен. Вони створили свою країну. Конфедеративні штати.

Он як!

Іларія замовкла, гнівно поглядаючи на дочку.

-Ти ба, яке розумне – вигукнула вона – Йди краще, дівко, та зроби ще бульйону.

Джанет пішла, ображено закусивши губи. Мені було шкода дівчинки, та сусідка не спускала дітям будь-які прояви свободи та вільнодумства.

Отже, Конфедеративні Штати Америки. Новостворена республіка, заява південців про їхнє бажання бути незалежними від півночі й жити своїм життям. Іларія розповіла, що заколотники, або представники шести рабовласницьких штатів, раптом вирішили, що можуть існувати незалежно від Півночі. Її ображало те, що вони називали нас «янкі», ображали їхні схильність до лінощів та небажання працювати, і злив той факт, що вони мають рабів.

Коли потік гнівних речей завершився, я знайшла в собі сили запитати про Дункана. Як він, що з ним?

-Та нічого – Іларія знизала плечима – От як ти захворіла, то він вечорами й ночами лишався з тобою. А вдень уже я гляділа. Бо його оце викликали на роботу.

Вона не скаже нічого суттєвого, бо схоже, не знає про нашу сварку і все, що відбувалось.

Дункан прийшов під вечір, коли Іларія проговорила мені усі вуха. Сусідка відразу забралась, але це не допомогло.

Від чоловіка віяло холодом, так сильно, що я спершу не могла зрозуміти, чи від нього це, чи то просто він погано зачинив двері. Він поцілував мене в лоб, пробурмотів щось про самопочуття, а потім сів, розгорнув якісь папери та втупився в них, ніби мене не було поруч.

Я боялась заговорювати з ним, бо з його обличчя не сходив той гострий, чужий вираз, який з’явився тоді, під час останньої нашої розмови. Так ми і не поговорили. А на ранок він пішов, і його змінила Іларія зі своєю ненавистю до південців та довгим язиком.

Так тривало кілька днів, доки я, нарешті, не наважилась. Спершу почала з нейтрального – як справи, що нового. Почула у відповідь чергову інформацію про конфедератів та їхню новостворену країну, президента, якого вони вже обрали. Ще декілька днів ми говорили про стороннє, і згодом Дункан почав охочіше відповідати й рідше зазирав у свої папери. А потім…

Якось, після довгої розмови, коли я слухала, а чоловік розповідав, він ліг поруч зі мною, як і завжди, і сказав:

-Вибач, Сузан. Але я мушу прийняти те, що знаю. І звикнути. Дай мені час.

Неможливо передати, якою щасливою я почувалась тоді. Бо ж це неймовірно – він не йде, він лишається тут, він звикне, і скоро все стане так, як раніше! Я не наважилась притиснутись до нього, як завжди, просто дозволила йому тримати дистанцію.

Я прохворіла майже два тижні, і ще один пролежала в ліжку. А потім встала, і далі все пішло, як раніше. Дункан, як і завжди, тримав дистанцію і розмовляв зі мною тільки про сторонні, буденні речі. Але мені й того було цілком достатньо.

Першого березня він, аж палаючи від злоби, повідомив, що Техас приєднався до конфедератів. Їх стає все більше, лютував мій чоловік, а наша країна від того зменшується, лише через якихось вискочок.

Наступного дня я пішла до лікарні навідати сестру й застала там Гаррі.

Вони прогулювались садком під руку, вірніше, зі сторони виглядало, ніби це Джес висіла на його руці, а він просто тримав її, щоб не впала.

Жалюгідне це було видовище! Сестра пленталась поруч зі своїм нареченим, ледь переставляючи ноги, але її очі палали. Якби вони могли перетворитись на величезні щелепи з гострими зубами, то, напевне, зжерли б Гаррі з кістками та шкірою, аби тільки він не дістався більше нікому.