25 глава "Чекаю"

П’ять років потому.

Соломія (Мія).

Рік тому Арсен закінчив вчитися, але вимушений там залишитись ще на рік. Я не у захваті від цього та він теж. Арсен просто вимушений залишитись там. А я закінчила бакалаврат та поступила на магістратуру. Познайомилась з одногрупницями, але спілкуюсь лише з двома. Вони мої подруги, моя підтримка. Їх звати Яна та Кіра. Ми практично кожну п’ятницю ходимо в нічний клуб.

Від Арса як три місяці ні слуху. На мої повідомлення та дзвінки він не відповідає. Я вже навіть не знаю, що думати. Невже у нього там хтось з’явився? Можливо з ним щось трапилось? Або він просто ігнорує мене та не хоче відповідати на дзвінки та повідомлення. Кожного дня, кожну хвилину я чекаю, що він відповість. Я стала розсіяною, на парах сиджу, нічого не розумію. Я наче у тумані весь час. Перестала спілкуватись з батьками Арса, бо боюсь. Можливо Арс їм скаже, щось про наші стосунки. Загалом я навіть не знаю, що мені думати та робити. І весь час хочеться плакати. Добре, що мої батьки не бачать мого стану. Я тепер живу в іншій квартирі, бо сказала, що хочу пожити сама. І їх вже два місяці не бачила, лише розмовляли телефоном.

Про Романа я знаю набагато більше, ніж про Арса. На відмінну від Арса він мені дзвонить, ми з ним переписуємось. Роман живе у Німеччині з Лізою. Так, вони разом. Знаю, що він зробив їй пропозицію рік тому. Пів року тому вони одружились. Я була на їх весіллі. Воно було просто шикарним. Роман забрав свою маму до себе. В Україну вони поки що не збираються повертатись.

Сьогодні вже п’ятниця. Нарешті останній день навчання перед вихідними. Зараз я з одногрупницями знаходимося в інституті. У нас вже закінчились пари. Ми вийшли з будівлі.

- Куди зараз?

- Пропоную піти у клуб

- Я тільки за — сказала Кіра — Міє, ти з нами?

- Якась ти сьогодні не при собі

- Я не піду у клуб, бо хочу додому. Настрою немає — сьогодні у мене з самого ранку таке відчуття наче щось повинно статися, тільки що не зрозуміло.

Я поїхала додому, а дівчата у клуб. Дівчата знають про Арсена, навіть бачили його декілька разів. І коли я розповідала, що Арс не відповідає на повідомлення на дзвінки. Дівчата мені на другому місяці вже сказали “Перестань за ним страждати. Можливо він не повернеться. Познайомся з кимось. Живи далі” підтримка мені ще називається.

Приїхавши додому, я поклала сумку при вході, зняла з себе туфлі та зразу пішла у кімнату. Вона у мене являється як вітальнею, так і спальнею, бо живу в однокімнатній квартирі. Я лягла на диван, який сьогодні не збирала, бо запізнювалась на пари. Лежу та відчуваю, що на очах з’являються сльози, а після вони просто потекли по моїм щокам. Я почала захлинатись слізьми. Сьогодні тільки про Арсена й думаю. І сльози також через нього. Раптом я почула дзвінок у двері. Схопила серветку та побігла відчиняти двері. Відчинила двері та оторопіла, переді мною стоїть Арсен. Він стоїть, дивиться на мене та посміхається. В руках у нього як завжди букет з цукерками.

- Я повернувся — сказав він, після його слів я отямилася та кинулась йому в обійми, він мене також обійняв дуже міцно.

Ми зайшли у квартиру, я не припиняла плакати. Арсен поставив свою валізу та сумку біля дверей та зачинив їх. А після подивився на мене.

- Чому ти досі плачеш? — запитав він та обійняв мене.

- Якщо чесно, я не очікувала, що побачу тебе сьогодні

- І до цього ти теж плакала через мене — зробив висновок Арс. Я кивнула головою, що так.

- Чому ти не відповідав на мої повідомлення та дзвінки?

- Цьому є одне пояснення, але дай мені спочатку прийняти душ, а після я тобі все поясню

- Добре. Я тоді їжу замовлю, ти, мабуть, голодний — Арсен взяв щось зі своєї сумки та пішов у душ, а я замовила їжу зі свого улюбленого ресторану японської кухні. Не знаю як ставиться до японських страв Арс, а мені вони дуже подобаються.

Не очікувала, що сьогодні побачу коханого, але весь день було відчуття, що щось повинно статися. І тепер мені зрозуміло, що саме... це приїзд Арса. Оце дівчатам буде сюрприз, коли я скажу, що він повернувся додому.

Поки Арс приймав душ, я швиденько застелила диван, просто поправила ковдру. Позбирала серветки, а потім поставила тарілки на стіл.

Арсен вийшов з душу, я якраз забрала наше замовлення. Розклала страви на тарілки. Дістала ще вино, яке хотіла випити на свій день народження, але до нього ще багато часу. За вікном лише початок осені. А випити це вино хочеться вже зараз.

Ми сіли за стіл, Арс налив у келихи вино. Ми випили по ковтку, а після почали їсти. Я подивилась на Арсена.

- Хочу почути пояснення, чому ти не відповідав на повідомлення та дзвінки

- Річ у тім, що мене відправили у відрядження. Я не думав, що я їду туди, де не буде мобільного зв’язку... там дійсно його взагалі не було. Я не встиг написати тобі. Пробач мені, будь ласка

- Звісно, що ж мені ще залишається — я посміхнулась.

- Тепер я нікуди від тебе не поїду. Буду з тобою...

- Весь час? Навіть у відрядження не будеш їздити?

- У відрядження прийдеться їздити, але лише по країні. Якщо летітиму за кордон, то тільки з тобою. А там у мене є люди, які будуть літати у відрядження замість мене — Арс посміхнувся.

- Це добре, бо я нікуди не хочу тебе відпускати — Арсен встав з табуретки та підійшов до мене, я встала, і він міцно мене обійняв. Після випустив з обіймів, трохи відійшов від мене, щось дістав з кишені штанів.

- Виходь за мене — він відкрив коробочку, я побачила дуже яскраву, красиву каблучку. І застигла, зрозуміла, що я не можу йому відповісти, бо наче голос втратила. З моїх очей мимовільно потекли сльози. Я кивнула на знак згоди, це єдине що у мене вийшло зробити. Арсен одягнув мені на палець каблучку. Ми почали цілуватись.

Арсен (Арс).

Після закінчення інституту я був вимушений залишитись в Чикаго. Там було купа роботи, яку робити не переробити. Кожен день був втомлений, приходив у офіс о дев’ятій ранку, а йшов додому через дванадцять годин. З дев’яти до дев’яти я знаходився в офісі. Річ у тім, що як дідусь сказав, що мені треба буде ввійти у курс справи. І я весь час розбирався та вчив на пам’ять, так би мовити, всі документи. У мене ледь не щодня були зустрічі з партнерами, конференції до яких треба було підготуватись. Та про Соломію я ні на секунду не забував. У свою вільну хвилину я їй писав, ми зідзвонювались. А три місяці тому за день до від’їзду мене поставили перед фактом, що я сам їду в іншу країну на переговори аж на три місяці. У мене в думках не було, що я їду туди де не буде ніякого мобільного зв’язку, що у мене не вийде ні з ким поспілкуватись окрім місцевих мешканців. Я так швидко збирався, що написати Соломії не встиг. Тому втратив з нею зв’язок. Я знав, що вона буде себе накручувати, хвилюватись та взагалі весь час плакати. Це у неї залишилось і по цей час на жаль. І ось ці три місяці нарешті закінчились, я не гаючи часу полетів додому, тобто в Україну. Мія мені не розповідала, що переїхала. Мабуть, переїхала тоді, коли ми з нею не спілкувались, тому коли я приїхав до неї додому її мама мені сказала, що Мія більше тут не живе. Вона дала мені адресу, де живе Мія. І ось я приїхав до неї. Моя дівчинка коли відкрила двері плакала. Стало очевидно, що плакала вона через мене. Я не задумуючись міцно її обійняв. Хотів її заспокоїти та у мене це зробити не вийшло.