Розділ 3. Товар для старших

Сара приїхала надвечір, коли повітря над двором уже почало густішати тією особливою синявою, у якій вуличні ліхтарі здаються не джерелом світла, а радше кволим вибаченням за нього. Приїхала вона не службовою машиною, а своєю — пошарпаною «Тойотою» з тріснутим лобовим склом, якого за два роки так і не зібралася заклеїти, — і це був перший сигнал, що розмова піде не за протоколом. За протоколом приїздили службовою. Своєю приїздили тоді, коли справа була особиста, а говорити про неї належало як про службову.

Вона зайшла до гаража, де Ерік із Петром розбирали ту саму стару «Яву», вже без жодної потреби в маскуванні — просто тому, що мотоцикл після місяця роботи узбічним реквізитом таки потребував уваги, — і одразу, без передмов, сказала те, заради чого приїхала:

— Треба дістати товар для старших. Не терміново, але й не за місяць.

— Який цього разу? — спитав Ерік, не відриваючись від карбюратора.

— Не знаю напевно, — Сара знизала плечима з тією втомленою чесністю, яка з'являється в людини, що давно перестала вдавати, ніби знає більше, ніж знає насправді. — Список прийде, як завжди, за день до походу. Я просто хочу, щоб ви почали готуватися заздалегідь, а не за годину до дедлайну, як минулого разу.

Вона сіла на каністру, наче то було найприродніше місце для сидіння в усьому гаражі, і в цьому жесті було більше втоми, ніж у будь-яких її словах. Поїхала вона так само швидко й без прощального ритуалу, як і приїхала.

— Товар для старших, — повторив Петро, відклавши гайковий ключ. — Це вона про кого?

— Про те, заради чого взагалі існує наша контора, — сказав Ерік, витираючи руки ганчіркою, яка давно вже нічого не витирала, а лише розмащувала оливу по шкірі рівним шаром. — Ми маємо одну перевагу перед усіма іншими службами, які вдають, ніби тямлять у містиці. Ми можемо ходити в інший світ і приносити звідти речі. Справжні речі, не сувеніри. І ось ці речі старші купують. Не за гроші купують — вони фінансують контору, кришують її перед тими, кому належить ставити незручні запитання, забезпечують нам існування. Навзамін — товар.

— А хто такі старші?

Ерік помовчав рівно стільки, скільки треба, аби дати зрозуміти: запитання не дурне, просто доброї відповіді на нього не існує.

— Не знаю. І Сара, найпевніше, теж не знає — а якщо й знає, то рівно стільки ж, скільки я, тобто майже нічого. Це щось на кшталт таємного ордену, таємної спільноти, яка опікується героями в їхніх вилазках. Можливо, сама ж їх і створює — не знаю як, насінням якимось, обрядами, грошима, вихованням, — але факт той, що герої в них не беруться просто так із повітря, а старші вже тут як тут, готові допомогти, скерувати, дати наводку. Збіг такого рівня випадковим не буває.

— І туди ніяк не можна влізти? Розвідати?

— Можна, — сказав Ерік і вперше за розмову глянув на Петра прямо, без звичного іронічного серпанку в очах. — Влізти можна майже будь-куди, якщо дуже старатися. Питання — навіщо. Люди, які починали ставити старшим забагато запитань, зазвичай швидко втрачали цікавість до запитань узагалі. Разом із цікавістю до життя. Тож ні, ми не ліземо. Ми возимо товар, отримуємо фінансування і не плутаємо це із запрошенням до дружби.

Він кинув ганчірку на верстак із тим підкресленим звуком, яким зазвичай закривають тему, але одразу ж, наче схаменувшись, додав іншим тоном — тим, яким оголошують про підвищення, а не про покарання:

— До речі. Добра нагода. Пора тобі сходити в інший світ.

Петро випростався так рвучко, що зачепив головою лампу, яка звисала зі стелі, і та хитнулася, пустивши по стінах гаража кілька безладних тіней.

— Серйозно? — його обличчям розпливлася та щеняча радість, якої не стримаєш вихованням, бо вона сильніша за виховання. — Нарешті. Я думав, ти мене ще рік протримаєш на воронах і складах.

— Дарма радієш, — сказав Ерік, і радість на Петровому обличчі трохи здулася, як повітряна кулька, якій забракло одного видиху до повного об'єму. — По-перше, повернувшись звідти, ти не пам'ятатимеш анічогісінько. Зовсім. Мозок умикає захист — інакше, надивившись на те, що там діється, ти б повернувся, але вже не зовсім у ролі самого себе. Він охайно все стирає, лишаючи тільки рефлекси, звички, намуштровану поведінку. Ти знатимеш, як поводитися, — бо тебе навчать заздалегідь, до автоматизму, — але не знатимеш, навіщо ти це робиш і що бачив довкола.

— Гаразд, — сказав Петро після паузи, вже обережніше. — А по-друге?

— А по-друге, — Ерік глянув на нього так, як дивляться на людину, якій от-от доведеться повідомити не найприємніший пункт контракту, — щоб пірнути в той світ, треба опинитися в смертельній небезпеці. По-справжньому. Не в інсценізації, не в тренувальному переляку. Портал відкривається не для туристів — він відкривається, коли тіло розуміє, що от-от перестане існувати, і хапається за першу-ліпшу дірку в просторі, як потопельник за дошку. Біда в тому, що дошки ніхто не гарантує. Не встигнеш пірнути в кротовину вчасно — тебе просто вб'ють. По-справжньому, без знижок на сюжет.

Перелік варіантів, який Ерік наступного дня розклав перед Петром на кухонному столі — не паперовий, а усний, бо папір у їхній справі мав звичку опинятися не там, де слід, — зводився до двох адрес того самого міського дна.

Перша — кланове родинне угруповання, з тих вуличних структур, де кривда одного вважається кривдою всіх, а помсту відважують не з розрахунку, а з темпераменту: швидко, гучно, часто собі ж на шкоду. Їхні конфлікти спалахували, як сірник на протязі, і гасли так само непередбачувано, лишаючи по собі або труп, або замирення із застіллям — а часом і те, і те поспіль.

Друга — компанія молодих напівкримінальних покидьків, тих, що збиваються в зграю не заради заробітку, а заради самого відчуття зграї: відлупцювати когось по п'яні, обчистити ятку, принизити випадкового перехожого — все без зиску, просто тому, що можна. Така публіка небезпечніша за будь-яких ділових бандитів саме своєю безглуздістю: з діловою людиною можна домовитися, а зі шмаркачем, що озвірів від власної безкарності, — тільки пощастить або не пощастить.