Розділ 1. Як дрібна шляхта

Сара прийшла не до контори, а до нього додому, і вже це було заявою: за останній рік вона робила так хіба що тричі, і щоразу для цього потрібен був привід поважніший, ніж просто скучити. Вона сіла на бильце дивана, не на сам диван — теж знак, — і з хвилину мовчала, розглядаючи подряпину на столі, наче саме там ховалася відповідь на запитання, якого вона не наважувалася поставити.

— Мені треба, щоб ти взяв Петра, — сказала вона нарешті, дивлячись не на Еріка, а на ту саму подряпину. — На кілька місяців. Він їде в інший регіон, там зараз порожньо: старий, що вів дільницю, зліг. Потрібен хтось новий. А нових у мене немає — є тільки мій небіж, сповнений ентузіазму і без найменшого уявлення про те, чим ми тут займаємося.

— У тебе є інструктори кращі за мене, — сказав Ерік. Це було правдою відсотків на тридцять, і обоє це розуміли.

— У мене є інструктори, які навчать його порядку дій. А мені потрібна людина, яка навчить його не здохнути на третьому тижні, коли порядок дій скінчився, а почалося життя.

Вона нарешті глянула на нього, і в тому погляді не було ані крихти службового — тільки те саме, заради чого він свого часу й підписався на роботу, де тебе може вбити істота, яка навіть форми до пуття не має. Усередині в нього щось стислося, коротко й знайомо, як стискалося завжди від її прямого погляду, і він відчув ту особливу, трохи соромну готовність, яка не питає дозволу в здорового глузду. Начальникові він міг би відмовити. Голосові, який зараз його просив, — ні.

— Гаразд, — сказав він. — Тільки май на увазі: я пояснюю по-своєму. Без методичок.

— Я на це й розраховую, — сказала вона і вперше за розмову всміхнулася, коротко, наче дозволила собі зайве й одразу себе осмикнула. — Він хороший хлопчик, Еріку. Не зламай у ньому тієї хорошості передчасно.

— Постараюся зламати щось інше.

Вона вдарила його подушкою, не сильно, радше для годиться, і на цьому розмова скінчилася — так, як кінчаються розмови між людьми, які давно вже не мають потреби договорювати до кінця.

Мотоцикл був старий, «Ява», кольору несвіжої гірчиці, і тхнув бензином та чужим потом — Ерік позичив його в чоловіка, якого краще було не питати, чому машина пахне саме так. Він поставив його на узбіччі під кутом, наче той заглух, а не зупинився, і це була перша річ, яку він того дня пояснив Петрові: техніка має виглядати так, щоб її було ніяково лагодити, а не цікаво розглядати.

— Люди проїжджають повз чоловіка з гайковим ключем і почуваються кращими за самих себе, — сказав Ерік, дістаючи з багажника замащену ганчірку й кидаючи її Петрові. — Оце і є маскування. Не невидимість. Легка зверхність спостерігача.

Вони сіли край дороги спиною до ділянки за придорожніми кущами, де на низьких гілках сиділи ворони — штук п'ятнадцять, рівним півколом, наче їх хтось розставив. Розклали ключі за розміром, хоч розмір не мав жодного значення. Дістали канапки. Наділи навушники — Ерік вибрав помаранчеві, найдешевші, з тих, що продають на заправках, бо дешеві навушники на дорослому чоловікові біля мотоцикла маскують краще за справжній камуфляж.

— Ми сідаємо близько, — казав Ерік, не дивлячись на кущі, — щоб чути. Але так, щоб здалеку здавалося, ніби вам начхати, що діється за сто метрів. Витріщатися не можна. Витріщається або жертва, або мент, або псих. Нам не можна бути ні першим, ні другим, ні третім.

Петро жував канапку без жодного апетиту — їсти по-справжньому хотілося менше, ніж удавати, ніби їси, — і позирав у дзеркало заднього огляду, повернуте саме так, щоб ловити кущі, а не дорогу за спиною. Йому здавалося, що від цього повороту голови, від цього буцімто випадкового погляду в маленький овальний шматочок скла залежить увесь його майбутній фах, і через те він почувався по-дурному серйозним, як студент на першому іспиті, що надто старанно тримає спину рівно.

— Сьогодні ворони, — сказав Ерік. — Це найчастіше. З усього живого тільки вони не бояться лишатися. Собаки, коти, горобці — ці чують раніше за нас і розбігаються заздалегідь. У місті цього майже не видно, бо в місті звірина й так весь час кудись біжить, але якщо придивитися — за квартал до місця раптом ані кішки, ані голуба. А ворони лишаються. Сидять. Чекають разом з нами.

— І довго зазвичай чекаємо?

— З воронами — години зо дві, рідко більше. З горобцями й котами — десь посередині. З вовками чи собаками — можна й добу, і три.

— А якщо добу — канапок вистачить? — спитав Петро серйозно, наче це була головна логістична проблема дня, і сам знітився від цієї серйозності, але взнаки не дав.

— Сходиш до крамниці. У навушниках. Не знімаючи.

Далі було запитання, на яке Ерік чекав, бо всі новачки ставили його на другу-третю годину:

— А якщо почнеться стрілянина?

— Про це треба було думати, коли вибирав місце, — сказав Ерік і цокнув гайковим ключем по рамі без жодної потреби, просто щоб руки були зайняті. — Ми не стаємо навпроти відкритого простору, якщо можна стати збоку. Не стаємо там, де на виїзд одна дорога. Зараз у нас за спиною поле, ліворуч — паркан, праворуч — рівчак. Як що — поле твоє.

Повз них, не кваплячись, наче за розкладом, проїхала поліційна машина. За хвилину у зворотний бік, виляючи на всю дорогу, з відчиненими вікнами й музикою, у якій можна було розібрати самі баси, промчав старий джип і, ніби навмисне підгадавши момент, красиво вгатився в паркан придорожньої хатини, знісши ріг маленької повітки.

— А от цього за розкладом не буває, — сказав Ерік, не рушаючи з місця.

Петро мимоволі сіпнувся всім тілом на звук — гуркіт був такий, що озвався десь під ребрами, — але одразу згадав про роль і змусив себе повернутися до канапки, хоч очі самі тяглися до дзеркала мотоцикла, де тепер, крім кущів і ворон, відбивався ще й похилений паркан із зяючою дірою та метушлива постать біля зім'ятого капота. Він ловив те, що діялося, короткими злодійкуватими поглядами — секунда в дзеркало, секунда в канапку, — і від цієї вимушеної подрібненості картинка складалася ривками, наче він дивився старе кіно з осипаною плівкою.