Розділ 3(Тато в серці назавжди)

Ранок.

12 грудня 2024 року.

Сніданок, небезпека, школа.

Все як завжди, та щось не те.

Урок, перерва, урок —

І по колу.

Знову як завжди, та ні — щось точно не те.

Серце… серцю не спокійно.

Та чому? Сама й не знає.

Урок — і тут дзвінок.

Ні, не на перерву.

Телефонний дзвінок.

Мама… мама рідко дзвонить.

Взявши слухавку, слова:

«Тато… тата більше не буде,

Тата більше нема!»

Сльози… сльози матері, яка не плаче.

«Ні, не може бути!

Він точно живий!

Це ж жарт?

Ні, як так?!

Вчора ввечері, прощаючись,

Тато був живий.

Ні, ні і ні!

Не вірю, неможливо!

Як так?! Чому так?!»

Сльози, сльози полились мимоволі

По щоках невинного дитя.

Нерозуміння, розпач й сльози —

Це все, що подарувало нині їй життя.

Дитячими, невинними очима

Вона стоїть і дивиться у вікно.

Дивиться і плаче,

Плаче і кричить:

«Чому?! Чому так?!

Чому мій тато?! Чому саме він?!

Триклята сила, навіщо вона?!

Чому саме я?! Чому?!»

Істерика, сльози і крик —

От і розуміє вона, що було не так.

Чому серцю не спокійно було…

І що з нею буде?

Не знає ніхто.

Зате темрява, безжальна і сердита,

Сидить, всміхаючись, радіє.

Радіє горю всіх сердець —

Сердець розбитих матерей, дочок, татів, синів.

Вона сидить на свому троні,

Щаслива, горда і жорстока,

Без жалю, совісті й душі.

А там, у класі, між книжками,

Сидить дитя, мовчить, тремтить.

І світ, що вчора був спокійним,

Сьогодні хмуро кличе гнів.

Вона не знає ні провини,

Ні сорому, ні каяття.

Вона лиш краде, нищить, гасить

Любов, що склеює життя.

Та крізь той біль, що рве на клапті,

Крізь темряву, крізь чорний гнів,

У серці світиться надія:

Що тато в небі мерехтить.

Серед молитв, що шепчуть всі,

Серед надій на щастя й долю

Вона заплющить очі тихо,

Притисне серце у руці —

І скаже: «Тату, ти зі мною,

В моєму серці назавжди».