*3*

Ми йшли лісом, вдихаючи аромат сосен й бука. Могутні високі дерева привітно зустрічали нас шелестом вітру, під ногами шелестіло торішнє листя, траплялися шишки.

З самого початку нашого шляху, як тільки ми зробили крок у ліс з автомобільної траси, ми йшли тримаючись за руки.

Сьогодні ми мали першу спільну ніч. Ніч в одному наметі… Це думка розбурхувала почуття й розум. Ліс, природа, і ми вдвох… Романтика? Для двох закоханих такий стан справ безсумнівно викликав би море пристрасті, а в нашому випадку… Навіть не знаю… Страх, сумнів, сором… У мені розбушувалася ціла буря з емоцій та думок.

Почало сутеніти. Ми витягли налобні ліхтарики й трохи прискорилися. Пашка запевняв, що незабаром буде чудова галявина, від якої до водоспаду дуже близько.

Приблизно через пів години повільної ходьби ми й справді вийшли на галявину, тут уже стояло кілька наметів, горіли багаття. Це тішило, коли поруч є ще люди, ночувати не так страшно.

Ми розмістили намет під розлогим дубом і зайнялися багаттям. Неподалік нашої стоянки виявилося джерело. Поки Пашка вовтузився з багаттям, я взяла казанок, накинула на плечі рушник та пішла до джерела.

Я побризкала на обличчя холодною водою, ополоснула ноги, втома дня поступово відходила. Набрала води та повернулася до табору. Наше багаття вже потріскувало сухими гілками, ми влаштували зверху казанок з водою й зайнялися пошуками продуктів. Закупівлю взяв на себе Пашка. Тож, я лише витягувала пакети та коробочки, які ми ще в Коктебелі розподілили на два рюкзаки.

Зараз ми вирішили відварити рис, приправивши його згущеним молоком та родзинками. Вода в казанку закипіла, й ми, розливши її по двох кружках, заварили чай, додали в казанок рис, згущене молоко та родзинки, ретельно все перемішавши. Ми насолоджувалися смачною рисовою кашею: справжні ласощі із запахом багаття та присмаком пригод!

Неподалік хтось грав на гітарі романтичну мелодію. Ми сиділи поряд на карематі, витягнувши вперед ноги, насолоджуючись навколишньою природою, відпочиваючи після насиченого дня.

– Катюш, – тихо покликав Пашка, накривши мою руку своєю.

– Мм? – обізвалась я.

– Сильно втомилася?

– Трохи, емоцій багато... Знаєш, дякую тобі. Ти влаштував мені незабутню прогулянку морем…

– Я радий. Знаєш, я теж хочу сказати тобі спасибі, що ти приїхала, що ми випадково зустрілися, і взагалі – дякую, що витягла мене на природу. Якось, коли живеш тут, у Криму, серед цієї краси, перестаєш її помічати та цінувати. Вона стає звичною, буденною та сприймається зовсім інакше. А ось такі вилазки, з рюкзаком й наметом, посиденьки біля вогнища дозволяють забути про повсякденність й починаєш просто насолоджуватися природою, красою, повітрям…

– Будь ласка. Знаєш, я також рада, що зустріла тебе. Без твого суспільства відпочинок був би нудним. – Я лягла на спину і дивилася в нічне небо, заклавши руки за голову, – подивися, як красиво, – я кивнула на небо, усіяне зірками, між якими розташувався місяць, круглий, яскравий… Він дивився, здавалося, просто на нас.

– Так, гарно, – погодився Пашка й присунувся ближче. – Дивись, он та зірка, мені здається, вона найяскравіша й найгарніша…

– Можливо, погодилася я. – Хоча, я не дуже сильна в астрономії та зірках…

– Тобто зірка з неба тобі не потрібна?

– Навіщо вона мені? – Здивувалася я. – Я краще на них дивитися буду. Це цікавіше.

– Пройдемося? Чи підемо вже спати?

– Можемо й пройтися, – погодилась я. Спати мені ще не хотілося. У таборі теж вирувало життя, хтось варив вечерю, хтось вів бесіди біля вогнища під бряжчання гітари. Ми піднялися тропою й трохи відійшли вбік. Красу цих місць у темряві оцінити складно, ми просто тинялися неподалік та спілкувалися про все, буденне.

Я спостерігала за Пашкою і все думала: що в цьому чоловікові, з мого студентства, є такого, що тут й зараз, сьогодні, змушує битися моє серце сильніше і чому раніше такого не було? Як старий друг став несподівано близьким всього за пару днів? Близький настільки, що поряд з ним я готова на все, поряд з ним я відчуваю просто неймовірний сплеск емоцій!

Ми зупинилися біля струмка, місяць утворював на ньому гарну місячну доріжку, я притулилася до стовбура дерева і прикрила очі. Відчула, як він ніжно торкнувся моєї руки.

– Катюш, я маю тобі щось сказати, не можу більше тримати в собі. Це зводить з розуму.

Я розплющила очі та подивилася на нього. Трохи розпатланий у бриджах і футболці, він стояв навпроти мене, явно нервуючи, смикав у руках якусь стеблинку. Я мимоволі проковтнула слину й повільно кивнула.

– Ти мені подобаєшся. Дуже. Знаєш, я часто згадував тебе, особливо останніми роками. А кілька днів тому, коли побачив на набережній, зрозумів, що це не просто знак – це подарунок долі. Ти погарнішала, стала такою гарною і дорослою, навіть серйозною, хоча схильність до авантюр так нікуди й не поділася. – Він підійшов ближче, відкинувши вбік травинку, взяв мене за руки. Я мовчки дивилася на нього, не в змозі впоратися зі своїми почуттями, не в змозі повірити, що все це він каже мені.

– Паш, – спробувала сказати я. Але він знову заговорив.

– Я розумію, що шансів у мене мало, що я завжди був тобі лише другом, але якщо ти дозволиш, якщо захочеш, знай, що я готовий на більше. Я хочу дати тобі те, чого так не вистачає, я хочу захищати, бути поруч, подарувати ніжність та кохання…