*3*

Ми йшли лісом, вдихаючи аромат сосен й бука. Могутні високі дерева привітно зустрічали нас шелестом вітру, під ногами шелестіло торішнє листя, траплялися шишки.

З самого початку нашого шляху, як тільки ми зробили крок у ліс з автомобільної траси, ми йшли тримаючись за руки.

Сьогодні ми мали першу спільну ніч. Ніч в одному наметі… Це думка розбурхувала почуття й розум. Ліс, природа, і ми вдвох… Романтика? Для двох закоханих такий стан справ безсумнівно викликав би море пристрасті, а в нашому випадку… Навіть не знаю… Страх, сумнів, сором… У мені розбушувалася ціла буря з емоцій та думок.

Почало сутеніти. Ми витягли налобні ліхтарики й трохи прискорилися. Пашка запевняв, що незабаром буде чудова галявина, від якої до водоспаду дуже близько.

Приблизно через півгодини повільної ходьби ми й справді вийшли на галявину, тут уже стояло кілька наметів, горіли багаття. Це тішило, коли поруч є ще люди, ночувати не так страшно.

Ми розбили намет під розлогим дубом і зайнялися багаттям. Поруч із нашою стоянкою виявилося джерело. Поки Пашка вовтузився з багаттям, я взяла казанок, накинула на плечі рушник та пішла до джерела.

Я побризкала на обличчя холодною водою, ополоснула ноги, втома дня поступово відходила. Набрала води та повернулася до табору. Наше багаття вже тріщало сухими гілками, ми влаштували зверху казанок з водою й зайнялися пошуками продуктів. Закупівлю взяв на себе Пашка. Тож я лише витягувала пакети та коробочки, які ми ще в Коктебелі розподілили на два рюкзаки.

Зараз ми вирішили відварити рис, присмачивши його згущеним молоком та родзинками. Вода в казанку закипіла й ми, розливши її по двох кружках, заварюючи чай, додали в казанок рис, згущене молоко та родзинки, ретельно все перемішавши. Вже за півгодини ми насолоджувалися смачною рисовою кашею. Справжні ласощі із запахом багаття та присмаком пригод!

Неподалік хтось грав на гітарі романтичну мелодію. Ми сиділи поряд на карематі, витягнувши вперед ноги, насолоджуючись навколишньою природою, відпочиваючи після насиченого дня.

– Катюш, – тихо покликав Пашка, накривши мою руку своєю.

– Мм? – обізвалась я.

– Сильно втомилася?

– Трохи, емоцій багато... Знаєш, дякую тобі. Ти влаштував мені незабутню прогулянку морем…

– Я радий. Знаєш, я теж хочу сказати тобі спасибі, що ти приїхала, що ми випадково зустрілися, і взагалі – дякую, що витягла мене на природу. Якось, коли живеш тут, у Криму, серед цієї краси, перестаєш її помічати та цінувати. Вона стає звичною, буденною та сприймається зовсім інакше. А ось такі вилазки, з рюкзаком й наметом, посиденьки біля вогнища дозволяють забути про повсякденність й починаєш просто насолоджуватися природою, красою, повітрям…

– Будь ласка. Знаєш, я також рада, що зустріла тебе. Без твого суспільства відпочинок був би нудним. – Я лягла на спину і дивилася в нічне небо, заклавши руки за голову, – подивися, як красиво, – я кивнула на небо, усіяне зірками, між якими розташувався місяць, круглий, яскравий… Він дивився, здавалося, просто на нас.

– Так, гарно, – погодився Пашка й присунувся ближче. – Дивись, он та зірка, мені здається, вона найяскравіша і найкрасивіша…

– Можливо, погодилася я.– Хоча, я не дуже сильна в астрономії та зірках…

– Тобто зірка з неба тобі не потрібна?

– Навіщо вона мені? – Здивувалася я. – Я краще на них дивитися буду. Це цікавіше.

– Пройдемося? Чи підемо вже спати?

– Можемо й пройтися, – погодилась я. Спати мені ще не хотілося. У таборі теж вирувало життя, хтось варив вечерю, хтось вів бесіди біля вогнища під брязкіт гітари. Ми піднялися тропою й трохи відійшли вбік. Красу цих місць у темряві оцінити складно, ми просто тинялися неподалік та спілкувалися про все, буденне.

Я спостерігала за Пашкою і все думала, що в цьому чоловікові, з мого студентства є такого, що тут і зараз, сьогодні, змушує битися моє серце сильніше і чому раніше такого не було? Як старий друг став несподівано близьким всього за пару днів? Близький настільки, що поряд з ним я готова на все, поряд з ним я відчуваю просто неймовірний сплеск емоцій.

Ми зупинилися біля струмка, місяць утворював на ньому гарну місячну доріжку, я притулилася до стовбура дерева і прикрила очі. Відчула, як він ніжно торкнувся моєї руки.

– Катюш, я маю тобі щось сказати, не можу більше тримати в собі. Це зводить з розуму.

Я розплющила очі і подивилася на нього. Трохи розпатланий у бриджах і футболці, він стояв навпроти мене, явно нервуючи, смикав у руках якийсь стеблинок. Я мимоволі проковтнула і повільно кивнула.

– Ти мені подобаєшся. Дуже. Знаєш, я часто згадував тебе, особливо останніми роками. А кілька днів тому, коли побачив на набережній, зрозумів, що це не просто знак, це подарунок долі. Ти погарнішала, стала такою гарною і дорослою, навіть серйозною, хоча схильність до авантюр так нікуди й не поділася. – Він підійшов ближче, відкинувши вбік травинку, взяв мене за руки. Я мовчки дивилася на нього, не в змозі впоратися зі своїми почуттями, не в змозі повірити, що все це він каже мені.

– Паш, – спробувала сказати я. Але він знову заговорив.

– Я розумію, що шансів у мене мало, що я завжди був тобі лише другом, але якщо ти дозволиш, якщо захочеш, знай, що я готовий на більше. Я хочу дати тобі те, чого тобі так не вистачає, я хочу захищати тебе, бути поруч, подарувати тобі ніжність та кохання…