*1*

Автобус йде по звивистій дорозі, пихкаючи і підстрибуючи на кожній ковдобині. Праворуч та ліворуч уздовж дороги протяглися виноградники, а попереду вже з'явилася плоска вершина Узун-Сирта, відома також як гора Клементьєва або Планерська. Ще кілька хвилин, і я в'їду в одне з наймальовничіших селищ Криму – Коктебель. Затишне, невелике селище, що розташувалося біля підніжжя згаслого вулкана Карадаг. Тихий і пустельний взимку, але галасливий й веселий влітку.

Я не була тут кілька років. Робота – будинок – робота. І ось, нарешті, довгоочікувана відпустка. Десять днів на морі. Я заплющила очі в передчутті. Море… Пляжі… Нічні прогулянки під місяцем та зоряним небом, шелест хвиль, походи по горах… Ідеальний відпочинок! Може комусь до вподоби п'ятизірковий готель з усіма зручностями та шведським столом, але точно не мені. Я віддаю перевагу намету, спальнику, їжі, приготованій на вогнищі та зоряному небу над головою. Готель «П'ять тисяч зірок». Це прекрасно! Але не кожен зрозуміє. Та й це, напевно, добре – кожен обирає відпочинок собі до душі.

Прекрасні пейзажі за вікном автобуса змінюють один одного з вражаючою швидкістю, викликаючи захоплення. Як же тут чудово! Не дарма ж кримську природу оспівували поети та художники, письменники та мандрівники. Ось вже Двоякорна Долина, ще один поворот, й ось він – Карадаг – давній згаслий вулкан. У синюватому серпанку він виглядає урочисто та велично, немов страж, який оберігає ці місця.

Я озирнулася на всі боки, обвела поглядом людей в автобусі. Їх, на диво, небагато, зазвичай автобуси на Коктебель переповнені ходять. Може, просто час ще ранній. Здебільшого місцеве населення їде на роботу. В їхніх очах не видно того захоплення, що виникає в мене. Напевно, звикли вже. А я насолоджуюся й вже кортить вийти із задушливого автобуса, зітхнути на повні груди гірське повітря Коктебеля!

Зупинка. Вистрибую з автобуса, витягаю свій рюкзак і, закинувши на плечі, йду до моря. На автовокзалі звично лунають гучні голоси розселяючих та таксистів: «Житло, здаю житло!», «Таксі! Дівчина, куди вам їхати?», «Таксі на Судак, Сімферополь, Феодосію».

Мені це все нецікаво, посміхаюся й мовчки йду далі. Мене тягне до моря. Швидким кроком спускаюся на набережну. Я приїхала дикуном, планую дійти до кемпінгу, де хочу зупинитися на кілька днів. Від цивілізації втомлюєшся, як не крути, хочеться побути ближче до природи. А ось й море. Темно-синє, спокійне. Легкий вітерець приємно освіжає, у повітрі витає аромат свіжої випічки та запах вина. З прибережних кафешок, незважаючи на ранок, долинає тиха музика. Знімаю босоніжки й спускаюся на гальковий пляж, скинувши дорогою рюкзак, залишаю його на березі та біжу до води. Краса! Вода ще свіженька, але приємна, знімає втому після дальньої дороги. Зануритися не наважуюсь, лише похлюпала собі на обличчя та шию та вирушила далі, вздовж набережної, до схилів Кучук-Янишара, до затишної бухти. Можна було, звісно, ​​вийти на зупинку раніше та одразу пройти до кемпінгу. Але мені дуже хотілося погуляти набережною Коктебеля. Я так давно тут не була!

Любуюсь краєвидами, насолоджуюся просторами, панорамами та просто повітрям свободи.

– Вєтрова! – пролунав за моєю спиною низький, приємний чоловічий голос. Повільно обертаюся, все ще не розуміючи, хто може мене тут знати. Пару секунд дивлюся на високого засмаглого брюнета у білосніжних штанах та сорочці з коротким рукавом.

– Пашка? Банда? – невпевнено вимовляю я. Взагалі-то його прізвище Бондаренко, але в універі його всі звали не інакше як Банда. Активний, веселий хлопець, що не міг не влізти у якусь пригоду, але вчився старанно, навіть червоний диплом отримав після завершення навчання.

– Власною персоною, – широко посміхнувся він мені, перебираючи в руках ключ від машини. – Ти як тут опинилася?

– На відпочинок приїхала, а ти?

– А я тут живу вже п'ять років.

– Ого! Нічого собі. Я й не знала, – здивувалася я.

– Ну, якось так вийшло, – знизав він плечима. – Зараз ходімо зі мною, сподіваюся, ти ще не заселилася? – Раптом серйозно промовив він.

– Ні, – похитала я головою.

– От і славно. Ходімо?

– Куди?

– Вєтрова, ну ти чого? Чи голову напекло? До мене, звісно! – І протягнув мені руку.

– І все-таки куди? – Вирішила не здаватися я. Але руку простягла. Причин не довіряти йому в мене не було.

– Побачиш. І взагалі, Вєтрова, ми десять років не бачилися, стільки новин, а ти пручаєшся...

– І нічого я не пручаюсь! І взагалі, я маю ім'я. – Вирішила вдати, що образилася. Ні, ну справді?

– Катя. – М'яко промовив він. – Так краще?

– Набагато! З тебе, цур, морозиво!

– Легко! – він відразу підійшов до лотка й купив дві порції пломбіру з шоколадними крихтами у вафельному ріжку. – Прошу, – він подав мені ріжок.

– Дякую! – усміхнулася задоволено я.

– Тепер ти зі мною підеш?

– Пашка, ти ж знаєш, що я завжди з тобою і за тебе. Пам'ятаєш, як ми в універі...?

– Пам'ятаю, Катюш, все пам'ятаю, – він з особливою ніжністю глянув на мене і, взявши за руку, повів уперед.

Ми йшли набережною, балакали, жартували, згадуючи наші універські будні.