Глава 2

Емілі ще кілька секунд нерухомо стояла перед крамницею.

Вона озирнулася.

Позаду більше не було старого замку.

Не було й дзеркала, через яке вона щойно пройшла.

Лише густий ліс, освітлений м'яким срібним сяйвом місяця. Високі дерева, а їхні крони тихо шелестіли.

— Це... сон? — прошепотіла вона.

У відповідь неподалік тихенько задзвенів вітерець, розгойдуючи маленькі срібні дзвіночки, що висіли на гілках дерев.

Емілі зробила кілька кроків до крамниці.

Чим ближче вона підходила, тим більше дивувалася.

Здавалося, будинок був значно більшим, ніж здавався здалеку

 Дерев'яні стіни, біля яких розквітали білі квіти, що світилися в темряві м'яким перламутровим світлом.

Великі вікна були заповнені незвичайними речами.

Старовинні кишенькові годинники.

Музичні скриньки.

Комусь загублені листи.

Потерті книжки.

Компаси.

Ляльки.

Ключі всіх можливих форм.

Парасольки.

Фотографії у срібних рамках.

І навіть маленький дерев'яний кораблик із порваним вітрилом.

Усе це лежало так дбайливо, ніби кожна річ була для когось найдорожчим скарбом.

На дверях висіла маленька табличка.

На ній акуратними золотими літерами було написано:

«Ми не шукаємо загублені речі. Вони самі знаходять нас.»

Емілі ще раз провела рукою по шиї.

Кольє досі не було.

— Якщо воно справді тут... я повинна його знайти, — тихо сказала вона.

Ледь вона торкнулася дверної ручки, як дзвіночок над входом мелодійно продзвенів.

Двері відчинилися самі.

Сова невпинно дивилася на неї, коли Емілі заходила.

Усередині було напрочуд затишно.

Повітря пахло старими книжками, деревиною, м'ятою та свіжозавареним чаєм.

У каміні тихо потріскували поліна.

Високі дерев'яні полиці здіймалися так високо, що їхні верхівки губилися серед золотавого світла ліхтарів.

На них стояли тисячі речей.

Кожна мала маленьку картонну бирку.

Емілі придивилася до найближчої.

На ній було написано:

«Загублено: 18 березня 1986 року. Місце: Львів. Власник усе ще шукає.»

Дівчина здивовано ковтнула.

Вона підійшла до іншої полиці.

Ще одна бирка.

«Загублено: 4 липня 2003 року. Власниця вже перестала шукати.»

Емілі відчула дивний сум.

Скільки людей навіть не здогадуються, що їхні речі існують тут?

— Саме таке запитання ставлять майже всі.

Голос пролунав настільки несподівано, що Емілі мало не підстрибнула.

Вона швидко озирнулася.

Позаду стояла жінка років сорока.

Її довге каштанове волосся спадало на плечі легкими хвилями, а темно-зелена сукня нагадувала колір лісового листя після дощу.

На шиї висів маленький срібний ключик.

Вона лагідно всміхалася.

— Ласкаво просимо до Крамниці загублених речей, Емілі.

Дівчина здивовано подивилася на незнайомку.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?

Жінка лише загадково всміхнулася.

— Ми знаємо ім'я кожного, хто переступає цей поріг.

Вона зробила кілька кроків між полицями.

— Мене називають Хранителькою.

Я лише доглядаю за тим, що одного разу було загублене.

Емілі озирнулася.

— Моє кольє... Воно теж тут?

Хранителька не відповіла одразу.

Вона уважно подивилася дівчині у вічі.

— Так воно тут.

Емілі зраділа 

— Тоді чи можу я його отримати?

— Якщо виконаєш одне правило, тоді зможеш.

Усмішка на обличчі Емілі повільно згасла.

— Яке... правило? — тихо запитала вона.

Хранителька повільно провела рукою по старому дерев'яному столу, ніби стирала з нього невидимий пил часу.

— У цьому світі ніщо не повертається без рівноваги. Якщо хочеш забрати загублену річ, мусиш залишити щось натомість.

Емілі кивнула.

— Я маю залишити гроші... або якусь іншу прикрасу? — Запитала вона.

Хранителька ледь похитала головою.

— Ні. Ця крамниця не приймає того, що не має справжньої цінності для серця.

Запала тиша.

Полум'я в каміні тихо затріщало.

— Ти маєш віддати те, що готова втратити назавжди. Те, про що більше ніколи не згадаєш.

Емілі нерозуміюче дивилася на неї.

— Будь-яку річ?

— Ні це не річ це — спогад. 

У грудях Емілі похололо.

— Спогади?

— Так. Якщо хтось для тебе найдорожчий, ти можеш віддати спогади про нього. Після цього він залишиться жити своїм життям, але для тебе стане зовсім чужим. Ти забудеш його ім'я, обличчя, голос... Усі миті, які вас пов'язували, зникнуть, ніби їх ніколи не існувало.

Емілі відступила на крок.

— Це жахливо...

— Саме тому більшість людей відмовляються, — спокійно відповіла Хранителька. — Але є ще одна річ, про яку я не сказала.

Вона повільно торкнулася маленького срібного ключика, що висів у неї на шиї.

— Той, хто відмовляється від обміну, вже не може повернутися додому. Він назавжди залишається в цьому зачарованому лісі.

Емілі завмерла.

— Назавжди?..

— Так. Цей ліс не має виходу. Скільки б люди не блукали його стежками, вони щоразу повертаються до крамниці. Вихід існує лише один.

Хранителька підняла срібний ключ.

— Він захований за дверима однієї із кімнат цієї крамниці. Лише цей ключ може їх відчинити.

Емілі не зводила погляду з ключика.

— То... якщо хтось відмовиться...

— Він залишиться тут. Назавжди.

У голосі Хранительки не було ні злості, ні жалю. Лише спокій людини, яка повторювала ці слова вже безліч разів.

— Я живу тут уже сотні років, — тихо сказала вона. — І весь цей час крамниця лише поповнюється новими загубленими речами. Більшість людей не можуть заплатити ціну, яку вимагає обмін. Вони не готові віддати найдорожче — свої спогади.

Вона повільно провела поглядом по нескінченних полицях.

— Так вони й залишаються тут. Спочатку сподіваються знайти вихід самі. Потім перестають рахувати дні. А згодом стають частиною цього лісу...