Глава 1

Кажуть, що кожна загублена річ має свою історію.

Одні губляться через неуважність.

Інші — через поспіх.

А буває, що вони просто зникають, ніби розчиняються у повітрі.

Люди шукають їх годинами, днями, а іноді й роками. Вони повертаються на ті самі вулиці, перевертають квартири, згадують кожну дрібницю, але так і не знаходять відповіді.

Усі думають, що загублені речі зникають назавжди.

Та це неправда.

Вони лише знаходять новий дім.

Місце, приховане від людських очей.

Крамницю загублених речей.

Емілі було чотирнадцять років.

Вона жила разом із батьком у маленькій квартирі на околиці великого міста, де вночі вікна багатоповерхівок світилися, мов розсипані по темному небу зорі. Після смерті матері їхнє життя змінилося. Батько працював майже без відпочинку, але грошей ледь вистачало на найнеобхідніше.

Попри це, існувала одна річ, яку він не продав би ні за які скарби.

У день народження Емілі він дістав зі старої дубової скриньки невеликий оксамитовий футляр.

— Це наша родинна реліквія, — тихо промовив він. — Вона передавалася від покоління до покоління багато століть. Колись її носила твоя прабабуся, потім бабуся, а після неї — моя мама. Тепер настав твій час.

Вона взяла у руки футляр і відкрила його.

Усередині лежало дивовижне смарагдове кольє.

Камінь здавався надзвичайно красивим.

— Яке красиве кольє.

Батько лише загадково всміхнувся.

— У нашому світі є чимало речей, про які люди давно забули. Бережи його. Одного дня ти зрозумієш, чому воно таке особливе. Але дивись не загуби!

Наступного ранку Емілі не втрималася й узяла кольє до школи.

На великій перерві вона показала його своїй найкращій подрузі Анні.

Смарагд засяяв під холодним світлом люмінесцентних ламп так яскраво, що навколо одразу зібралися однокласники.

Усі хотіли побачити незвичайну прикрасу.

Пролунав дзвінок.

Діти швидко розбіглися на урок.

Емілі сховала кольє до рюкзака.

Принаймні їй так здалося.

Коли після уроків вона відкрила футляр...

Він був порожнім.

Кольє безслідно зникло.

Вона обшукала школу.

Повернулася до класу.

Перевірила коридори, спортивний зал, їдальню, навіть подвір'я, клумби, кольє ніде не було.

Марно.

Наче реліквія сама вирішила зникнути.

Удома батько зблід, щойно почув її слова.

— Загубила?..

Він мовчав кілька секунд, а потім тихо сказав:

— Ти повинна його знайти. Будь-якою ціною. Без кольє додому не повертайся! Ти не розумієш що ти наробила. Навіщо ти брала його до школи!

У його голосі було не стільки роздратування, скільки тривога.

Емілі не витримала.

Вона вибігла з квартири, навіть не зачинивши двері.

Місто повільно занурювалося в ніч.

Емілі сама не помічала, куди її несуть ноги.

Вулиці великого міста залишалися позаду одна за одною. Неонові вивіски поступово зникли, шум автомобілів стих, а високі будинки змінилися старими кам'яними спорудами, яких вона раніше ніколи не бачила.

Небо затягнули важкі хмари.

Попереду, на високому пагорбі, серед густих дерев, височів стародавній замок.

Його темні башти здіймалися над лісом, ніби мовчазні вартові, що століттями охороняли якусь давно забуту таємницю.

Емілі здалося, що вона ніколи раніше не бачила цього місця.

І водночас усе навколо здавалося дивно знайомим.

Вона й сама не зрозуміла як вже стояла біля старих залізних воріт.

— Як я тут опинилася?.. — тихо прошепотіла вона.

Відповіді не було.

Ворота були прочинені.

Наче хтось щойно зайшов усередину.

Емілі нерішуче ступила вперед.

Замок здавався покинутим уже багато століть.

Підлогу вкривав товстий шар пилу.

Із високої стелі звисало павутиння.

Колись розкішні гобелени давно втратили свої барви, а старовинні меблі були вкриті тріщинами часу.

Та попри занедбаність у замку ще й було моторошно.

Здавалося, що він терпляче чекав на когось.

Емілі повільно проходила величезними залами.

На стінах висіли старі портрети незнайомих людей.

Їхні погляди ніби проводжали її, але варто було озирнутися — усе знову ставало звичайним.

Раптом у кінці довгого коридору вона побачила високе дзеркало.

Воно було майже повністю вкрите пилом.

Його масивна золота рама була прикрашена різьбленими виноградними лозами, птахами та квітами таких дзеркал Емілі ще ніколи раніше не бачила.

Вона простягнула руку й обережно стерла пил рукавом.

Поверхня дзеркала заблищала.

Емілі усміхнулася своєму відображенню.

Та за мить усмішка зникла.

У дзеркалі на її шиї висіло смарагдове кольє.

Те саме.

Родинна реліквія.

Вона миттєво схопилася за шию.

Порожньо.

Кольє не було.

Емілі знову підняла очі.

У дзеркалі воно все ще висіло на її шиї, м'яко переливаючись зеленим світлом.

Смарагд ніби жив власним життям.

Він повільно світився, наче запрошував її наблизитися.

— Це неможливо... — ледве чутно прошепотіла дівчина.

Її відображення повільно підняло руку.

І доторкнулося до кольє.

Емілі, сама не знаючи чому, повторила цей рух.

Її пальці торкнулися холодної поверхні дзеркала.

Та скло раптом стало м'яким, мов гладенька вода.

По ньому побігли сріблясті кола.

Перш ніж вона встигла відсмикнути руку, дзеркало затягнуло її всередину.

Світ навколо закружляв.

Замок зник.

Вітер стих.

На мить усе навколо стало білим.

А коли Емілі знову розплющила очі, вона стояла серед густого лісу.

Повітря було наповнене ароматом соснової смоли, моху та польових квітів.

Неподалік дзюркотів струмок.

Поміж деревами літали дивовижні золотаві світлячки.

Попереду, на невеликій галявині, стояла двоповерхова крамниця.

Її вікна випромінювали тепле бурштинове світло.

Біля дверей цвіли кущі троянд, в на гілці сиділа сова, хоча навколо панувала глибока ніч.